Глава 9. Сцена 2.

Глава 9. Сцена 2.

В офісі панувала ні з чим не порівнянна атмосфера п'ятниці. Хтось усе ще зависав над таблицями й розрахунками, а хтось уже однією ногою стояв у суботі й вирішував значно важливіші питання: їхати за місто, замовляти піцу, дивитися новий сезон серіалу чи нарешті проспати чотирнадцять годин поспіль. До омріяних вихідних залишалося лише кілька годин.

Марта поставила сумку біля свого столу й увімкнула монітор.

Минув лише перший тиждень її роботи в цій компанії, але їй уже здавалося, ніби вона знає цей офіс пів життя. Принаймні вона вже чітко навчилася розрізняти, коли головний принтер просто «задумався», а коли «образився на людство», і в який саме момент кавомашина вирішить, що без двох легких, виховних ударів по боковій панелі кави нікому не дістанеться.

- Лови, подруго! З кавою ці тягучі години до кінця дня пролетять швидше.

Перед нею на стіл м'яко опустився паперовий стаканчик із запашним лате.

Аня.

- Дякую! Ти мій рятівник.

- Не звикай, — Аня грайливо примружилася. — По понеділках я такою доброю не буваю навіть за додаткову плату.

- Добре, що сьогодні п'ятниця.

- І не кажи! П'ятнична магія діє на всіх.

Марта тихо засміялася, роблячи перший жаданий ковток.

- Ранковий ароматний допінг — це просто казка, а п'ятничний — подвійний кайф. Здається, до мене нарешті доходить, за якими законами живе цей офіс.

Аня зробила ковток зі свого стаканчика й похитала головою.

- Не поспішай із висновками.

Ніби на підтвердження цих слів, повз їхній відділ промчав Веня.

У руках він ніс блокнот і притискав його до грудей із таким трепетом, ніби всередині були зашифровані секретні карти до скарбів або план порятунку людства від інопланетян.

Аня навіть очі до стелі не підвела.

- Ну все. Почалося.

- Що саме?

- Другий етап, — пошепки мовила Аня.

- Який ще другий етап?

- Великого розслідування.

Марта кілька разів кліпнула очима.

- Якого ще розслідування? Не розумію.

Аня лише загадково й бадьоро усміхнулася.

- Зараз побачиш. Головне — дуже вже не регочи.

Веня зупинився біля свого столу, різко відкрив блокнот і з виглядом професорського генія швидко щось туди записав. Потім повільно підняв голову, витягнув шию, подивився крізь скляну перегородку в бік кабінету директора, знову щось гарячково дописав і дуже серйозно кивнув сам собі.

- Він... так завжди робить? — тихо запитала Марта, озираючись.

- Ні, слава Богу, — відповіла Аня.

- Ну хоч якась хороша новина.

- Це відбувається лише тоді, коли він знаходить собі нове захоплення.

Марта вже відкрила рота, щоб уточнити деталі, коли двері директорського кабінету м'яко відчинилися.

Із кабінету вийшов Максим Андрійович. У руках — шкіряний портфель. Незворушний, підтягнутий, ідеально вигладжений — живе уособлення офісної дисципліни.

Він коротко перекинувся кількома словами з Іриною на рецепції, подякував їй за підготовлені аналітичні довідки й попрямував до переговорної кімнати.

- Гарних вихідних, Олено Вікторівно, якщо сьогодні вже не перетнемося, — легко кинув він головній бухгалтерці, яка саме проходила повз із стопкою паперів.

Бухгалтерка від несподіванки аж пригальмувала й здивовано заморгала йому у спину.

- Дякую... І вам, Максиме Андрійовичу!

У приймальні запала глибока, майже містична тиша. Навіть звуки клавіатур на мить стихли.

Веня дуже повільно опустив ручку. Подивився на зачинені двері переговорної. Потім — у свій блокнот і мовчки вивів ще один рядок.

Аня ледь нахилилася до вуха Марти.

- Дивись. Зараз буде кульмінація.

Веня рішучим кроком, як справжній агент під прикриттям, підійшов до їхніх столів.

- Аню.

- Ну?

- Ти теж це чула?

- Що саме, Веню?

- Він побажав бабі Олені гарних вихідних. Сам. Першим. Посеред робочого дня!

- Побажав. I що?

Веня розкрив блокнот.

- Добровільно! Без рішення ради директорів!

Ручка знову швидко забігала по паперу. Марта не втрималася:

- Веню...

- А?

- Що ти там так енергійно записуєш?

Веня на секунду замислився, перевірив, чи немає поруч сторонніх, а потім із виглядом людини, яка ось-ось розкриє таємницю століття, трохи розвернув блокнот до дівчат.