(не)бездоганне співжиття

Глава 9. Сцена 1.

Глава 9. Сцена 1.

Правило Марти № 10:

Якщо ранок почався надто спокійно — не розслабляйся. Найімовірніше, Персик ще просто не прокинувся. А якщо прокинувся, то вже спланував диверсію.

Максим Андрійович розплющив очі рівно за хвилину до того, як мав спрацювати будильник.

Як завжди. Будильник він вимкнув ще до того, як той устиг подати перший сигнал.

Тиша. Ідеальна, майже лабораторна тиша. Саме така, яку Максим цінував понад усе у світі.

Він спокійно підвівся, застелив ліжко одним точним, відпрацьованим рухом, поправив край ковдри, який відхилився від умовної лінії на якихось нещасних два сантиметри, і задоволено кивнув власному відображенню в панорамному вікні.

Сьогоднішній день мав усі шанси починатися правильно. Згідно з графіком, без відхилень від нормативів.

Квартира мовчала. Не гримів на кухні посуд. Не гуркотіли двері. Не було чути швидких кроків Марти. Не було навіть Персика.

Максим зупинився посеред коридору й ледь помітно насупився.

За останні кілька днів співжиття він устиг засвоїти одну просту, але дуже небезпечну істину: тиша в квартирі, де живе рудий кіт, — це не спокій. Це підготовка.

Він неквапливо попрямував до кухні. Увімкнув кавоварку. Поставив чашку точно по центру піддону.

Поки аромат свіжої кави повільно заповнював кухню, Максим машинально відкрив застосунок робота-пилососа.

Маленька синя позначка на схемі квартири не рухалася.

- Дивно... — пробурмотів він.

Максим торкнувся екрана, оновлюючи статус. Позначка вперто залишалася в кутку коридору, блимаючи червоним знаком «Очікування».

- Застряг.

На кухню неквапливо зайшла Марта. Вона була ще напівсонна, у милому піжамному комплекті з кумедними малюнками, із розпатланим волоссям, яке стирчало в різні боки.

- Доброго ранку... — протягнула вона, мружачись від сонця, яке пробилось крізь жалюзі.

- Доброго.

Вона солодко позіхнула, притулившись плечем до одвірка.

- Щось сталося?

- Робот-пилосос зупинився й не рухається.

Марта кілька разів кліпнула сонними очима.

- Це погана новина?

- Якщо пристрій стоїть на місці вже сім хвилин і сорок секунд — так, це аномалія.

- А якщо він просто закінчив планове прибирання й відпочиває?

Максим подивився на неї з виразом обличчя вчителя фізики, якому щойно запропонували скасувати закон всесвітнього тяжіння.

- Марто. Він починає прибирання суворо о сьомій двадцять. Зараз сьома двадцять сім. За розкладом він мав бути на траєкторії біля вікна у вітальні.

- Ви... знаєте його маршрут?

- Звичайно.

- Ясно, — пробурмотіла Марта. — А я навіть не завжди свій маршрут знаю.

Максим вже цілеспрямовано йшов коридором. Марта, ледве стримуючи цікавість, рушила слідом, шльопаючи м'якими капцями по паркету.

Вони звернули за ріг. І застигли.

Робот-пилосос безпорадно вперся у плінтус і просто на ньому, мов капітан на містку океанського лайнера, величаво сидів Персик.

Його передні лапи були акуратно складені, хвіст розкішною дугою обгортав пухнастий бік, а на рудій пиці застиг вираз абсолютної гармонії та власної зверхності над людською расою.

- Я так і знала... — тихо, з підозрілим дрижанням у голосі прошепотіла Марта.

Максим мовчав. Довго. Дуже довго.

Потім повільно перевів погляд на планшет, потім на кота, потім знову на планшет і знову на кота.

- Знайшов технічну проблему, — нарешті мовив він сухим діловим тоном.

- Яку саме?

- Перевищення допустимого критичного навантаження на корпус пристрою.

- Не називайте Персика «навантаженням».

- Я назвав навантаженням фізичне явище вагою щонайменше у десять кілограмів.

Персик у відповідь повільно й зневажливо моргнув одним оком.

Максим присів навпочіпки, опинившись на одному рівні з котом.

- Персику.

Кіт не ворухнув навіть кінчиком вуха.