Глава 8. Сцена 6.

Глава 8. Сцена 6.

До кінця робочого дня Максим так і не зрозумів, чому цього ранку кілька разів ловив себе на абсолютно нехарактерній для себе, майже протизаконній усмішці. Натомість увесь офіс поводився так, ніби він щойно підписав наказ про перехід на чотириденний робочий тиждень і видав усім безлімітний кредит на каву.

Веня двічі без жодної на то причини зазирав до кабінету, роблячи вигляд, що шукає скріпки, хоча тримав у руках цілу упаковку. Ірина підозріло довго й надто драматично бажала гарного вечора, вивчаючи вираз обличчя шефа з уважністю судового експерта. Аня, проходячи повз Марту, загадково підморгнула й тихо прошепотіла:

- Якщо дізнаєшся, чому директор сьогодні усміхається і чи не планує він премію, скажи мені першій.

- Обіцяю, — серйозно відповіла Марта. — Я й сама намагаюся зрозуміти, чи це добрий знак, чи тиша перед бурею.

Дорогою додому вони, як і вчора, їхали окремо. Максим — у затишній тиші свого німецького автопрому з відрегульованим до міліметра клімат-контролем. Марта — на пасажирському сидінні таксі, де пахло ароматизатором «Альпійська свіжість», що за запахом більше нагадував пральний порошок.

І, звісно, на тому самому перехресті обидві машини практично синхронно зупинилися на червоне світло. Дорожня магія працювала бездоганно.

Марта навіть тихенько засміялася, спираючись підборіддям на долоню.

- Це вже якесь переслідування, чесне слово...

Водій таксі кинув швидкий погляд у дзеркало заднього огляду, а потім на суворий силует у сусідній смузі.

- Ваш знайомий?

- Це вже стало схожим на звичку.

- У сенсі?

- Ми з ним разом працюємо... і постійно зустрічаємось на цьому світлофорі.

Максим, ніби відчувши цей погляд, повернув голову. Марта миттєво зорієнтувалася й зробила вигляд, що її життєво зацікавив білборд із гіперреалістичним зображенням британського кота, який рекламував преміальний паштет. Максим так само сухо й зібрано відвернувся в інший бік. Світлофор переключився, і машини роз'їхалися.

- Дивний чоловік, — замислено мовив водій, вирулюючи на смугу.

- Це ви ще не бачили, як він геометрично правильно мірною ложкою насипає коту корм...

- Перепрошую?

- Нічого. Забудьте. Я сьогодні просто сильно перевтомилася.

У пентхаусі панувала така стерильна тиша, що Марта одразу відчула підступ. Зазвичай вдома на неї чекало принаймні пухнасте шелестіння чи тупіт лап.

- Персику?

Тиша.

- Руде лихо?

Знову жодного шурхоту.

- Максиме Андрійовичу?

- Я тут.

Його спокійний голос долинув із боку кухні.

Максим стояв біля мармурової стільниці зі склянкою води. Він виглядав підозріло задумливим, ніби щойно розв'язав квантове рівняння, але результат його не зовсім влаштовував.

- А де Персик?

Максим мовчки й дещо велично кивнув кудись униз.

Марта опустила очі. Персик монументально сидів посеред кухні, схожий на невеликого рудого сфінкса. Перед ним, із точністю до міліметра, стояли дві абсолютно однакові керамічні миски. В одній — кришталево прозора вода. У другій — сухий корм, акуратно відміряний тією самою хірургічною мірною ложкою, гірочкою до гірочки.

Кіт із глибоким розчаруванням повільно переводив погляд з однієї миски на іншу. Потім — на Максима. Потім — на Марту. Ніби оцінював, хто з цих двох двоногих істот сьогодні остаточно втратив адекватність.

- Це... ви йому так красиво й естетично насипали? — ледве стримуючи посмикування губ, запитала Марта.

- Так. Згідно з інструкцією на упаковці.

- А він чому не їсть?

Максим злегка насупився, розглядаючи тварину як непрацюючий побутовий прилад.

- Не знаю. П'ять хвилин тому їв без жодних претензій.

Марта присіла біля кота.

- Персику...

Кіт навіть вухом не повів, демонструючи повне ігнорування навколишнього світу.

- Що сталося, пухнастий?

Персик демонстративно повернув голову вбік, вдивляючись у порожній кут кухні з таким виглядом, ніби там вирішувалася доля всесвіту.

Марта тихо засміялася й підвела очі на Максима.

- Здається...

- Що?

- Він на вас серйозно образився.

- На що саме? Я діяв суворо за інструкцією.

- У тому й проблема! Ви порушили ранковий ритуал.

- Який ще ритуал?

- Ну... ви не сперечалися з ним за кожну гранулу. Ви позбавили його радості азарту!

Максим кілька секунд мовчки дивився на усміхнені очі Марти, а потім перевів погляд на руду потилицю кота. Потім склав руки на грудях і абсолютно серйозно промовив: