Глава 8. Сцена 4.

Глава 8. Сцена 4.

Двері ліфта безшумно зачинилися.

Максим глянув на годинник.

Ідеально. Точність — це не просто ввічливість, це базовий стандарт життя. У нього все ще залишалося достатньо часу про запас до першої ранкової відеоконференції з європейськими партнерами. Саме так, без хаосу та поспіху, і повинен був починатися кожен нормальний робочий день поважного керівника.

Він вийшов із під'їзду, сів у автомобіль і, перш ніж рушити, машинально відкрив застосунок системи «розумного дому». Звичка. Уже кілька років щоранку він одним поглядом перевіряв, чи замкнулися двері, чи вимкнулося світло, чи не залишилося випадково відчиненим вікно.

На екрані з'явилося зображення з камери біля дверей пентхауса.

І саме в цю секунду двері квартири відчинилися.

На порозі з'явилася Марта.

Вона мала надзвичайно рішучий, бойовий вигляд. Зробивши два кроки вперед у своїх вишуканих туфлях, вона на мить застигла, всім своїм виглядом демонструючи готовність підкорити цей новий день.

Двері зачинилися.

Марта завмерла. Опустила погляд на власні руки. Плеснула себе долонею по лобі. Різко розвернулася. І знову зникла за дверима.

Максим насупився, не зводячи очей із монітора.

- Телефон, — автоматично припустив він.

За хвилину двері відчинилися вдруге.

Тепер Марта переможно тримала в руках затиснутий смартфон і навіть полегшено усміхалася самій собі.

- От тепер усе.

Вона бадьоро попрямувала коридором і натиснула кнопку виклику ліфта. Кабіна піднялася практично миттєво. Стулки м'яко розійшлися. Марта вже зробила крок уперед...

І раптом її очі широко, перелякано розплющилися. Вона застигла з піднятою ногою.

- Бейдж! — вирвалося з її вуст.

Вона так жалібно вимовила це слово, ніби щойно згадала, що забула вдома не пластикову картку, а власне ім'я.

Двері ліфта чемно зачинилися просто перед її носом.

Марта кілька секунд мовчки дивилася на металеві стулки.

- Ну... справедливо.

І втретє побігла до квартири.

Максим у машині повільно відкинувся на шкіряну спинку сидіння. Кутики його зазвичай суворих губ ледь помітно здригнулися.

Водій, який саме чекав дозволу виїхати з паркінгу, озирнувся в дзеркало.

- Щось сталося?

- Поки що ні, — відповів Максим, не відриваючи погляду від екрана. — Але є відчуття, що найцікавіше ще попереду.

Втретє двері пентхауса відчинилися вже значно обережніше, майже шпигунськи. Марта обережно визирнула в загальний коридор так, ніби перевіряла, чи світ не встиг змінитися за ті дві хвилини, поки її не було.

Вона швидко почала загинали пальці, уголос перераховуючи:

- Телефон... є. Ключі... є. Бейдж... є. Зарядка...

Усмішка на обличчі повільно згасла.

- Ні...

Максим тихо видихнув.

- Зарядка, — промовив він уголос.

Водій знову здивовано глянув на нього через дзеркало:

- Перепрошую? Ви щось казали?

- Нічого. Це я... прогнозую.

Четвертий вихід був найкоротшим. Марта буквально вискочила за двері, міцно стискаючи в кулаці білий кабель із блоком живлення,

- Все! Забудькуватість, сьогодні ти мене не переможеш!

Вона з виразом тріумфу натиснула кнопку виклику ліфта, зробила впевнений крок до стулок, що розсувалися... і різко зупинилася, ледь не втративши рівновагу.

Просто перед самим порогом ліфта, розкішно розпластавшись на м'якому килимку, лежав Персик. Його очі були міцно заплющені, лапи витягнуті вперед. Він мав вигляд людини... точніше, кота, який нарешті знайшов своє ідеальне місце у цьому недосконалому житті.

- Персику... — благально мовила Марта, опускаючи плечі.

Жодної реакції.

- Сонечко...

Кіт ліниво ворухнув кінчиком хвоста.

- Не змушуй мене переступати через тебе.

Персик повільно, із невимовною нудьгою розплющив одне бурштинове око. Подивився на Марту. І... з почуттям глибокого виконаного обов'язку знову заплющив його.

- О, ні. Цей погляд я знаю. Це шантаж.

Марта безпорадно присіла навпочіпки перед цим рудим шлагбаумом.

- Персику, це терміново! Мене звільнять!

Кіт смачно, на весь коридор позіхнув, продемонструвавши рожевий язичок.

- Я запізнююся. Повертайся додому, будь ласка!

У відповідь Персик повільно, демонстративно перевернувся на інший бік.