Глава 8. Сцена 3.

Глава 8. Сцена 3.

У квартирі панувала дивна тиша. Не та ранкова тиша, коли всі ще сплять.

А інша. Організована.

Максим любив саме таку.

Після їхнього короткого раунду з Персиком та сніданку кухня знову стала бездоганною. Чашки з термостійкого скла стояли в шафці суворо за розміром, стільці були під лінійку засунуті під стільницю, а лляний рушник висів на гачку з такою точністю, ніби його щойно фотографували для каталогу меблів.

Максим машинально підійшов і на міліметр поправив кутик серветки. Зупинився. Подивився ще раз із трьох різних кутів.

«Тепер ідеально».

Він задоволено кивнув сам собі. Залишалося лише одягнути піджак, узяти свій портфель — і цей день міг нарешті піти за заздалегідь розписаним розкладом.

Але саме в цю мить із кімнати Марти долинув гуркіт.

Бум.

Наче на паркет впало щось невелике, але важке. За секунду — ще один звук, супроводжуваний металевим брязканням.

Максим завмер на місці із занесеною над піджаком рукою. Потім повільно заплющив очі й тихо видихнув:

- Доброго ранку... — пробурмотів він сам до себе. — Спокій нам тільки сниться.

Він рушив коридором.

За зачиненими дверима кімнати Марти життя текло за зовсім іншими, невідомими науці законами фізики.

На ліжку лежала ділова сукня, яку вона встигла передумати вдягати за п'ять хвилин до виходу. На кріслі — ще одна, рожева, яка «не пасувала під настрій». На підвіконні самотньо сохла чашка після вчорашнього вечірнього чаю. Фен лежав просто посеред незастеленого покривала, з загрозливим гудінням видаючи потік гарячого повітря — лише тому, що його шнур натягнувся до крайньої межі своїх можливостей.

Марта стояла перед дзеркалом. Однією рукою вона гарячково розчісувала волосся, другою — намагалася застебнути норовливий ремінець годинника. І саме в цей момент до неї дійшло: телефон кудись зник.

- Та невже... Тільки не зараз! — прошепотіла вона, розвертаючись на триста шістдесят градусів.

Телефон спокійно, з увімкненим екраном, лежав на тумбочці. А прямо поруч із ним поважно сидів Персик.

Кіт уважно, не кліпаючи, дивився на господиню. Саме так дивляться досвідчені ілюзіоністи на аматора, який уже втретє поспіль губить власного кролика в капелюсі.

- Не дивись на мене так, — мовила Марта, хапаючи телефон.

Персик повільно моргнув.

- Я знала, що він тут. Це була перевірка моєї уважності.

Кіт продовжував мовчки дивитися, злегка припіднявши одну брову.

- І ні, це не безлад! — виправдалася вона, підбираючи з підлоги впалу косметичку. — Це... творчий процес.

Персик повільно перевів погляд на сукню, що благально звисала зі спинки крісла. Потім на працюючий у порожнечу фен. Потім знову на Марту. На його обличчі було написано: «Ти сама себе чуєш, Левицька?»

Максим саме проходив повз її дверей, прямуючи до виходу, коли вони раптом з тріском відчинилися.

Марта вискочила в коридор із такою швидкістю, ніби за нею гналися погоничі, і ледве з розгону не врізалася в генерального директора. Вона встигла загальмувати в останню мілісекунду, зачепивши його лише подихом.

- Ой!..

Максим інстинктивно відступив на пів кроку назад, притиснувшись до стіни.

- Доброго ранку... ще раз.

- Перепрошую! — Вона ніяково, винувато усміхнулася, поправляючи пасмо за вухо. — Я думала, коридор вільний.

- Я теж так вважав. До цього моменту.

Настала коротка, пауза. Аби розійтися, вони одночасно зробили крок праворуч. І знову опинилися ніс до носа.

Марта пирхнула.

Максим мовчки змінив напрямок і зробив крок ліворуч. Вона синхронно повторила той самий маневр. Історія повторилася з математичною точністю.

Тепер уже обоє завмерли.

Широкий коридор пентхауса мав щонайменше три метри завширшки. Але чомусь саме в цю хвилину він здавався вузеньким і затиснутим, мов прохід у купе старого потяга.

Марта першою не втрималася й тихенько, дзвінко засміялася.

- Зі сторони це, мабуть, має дуже дурний і незграбний вигляд...

- Не «мабуть», Марто, — стримано відповів Максим.

Вона підняла очі. Максим абсолютно серйозно дивився на їхній «танець» у велике ростове дзеркало навпроти.

І справді: у відображенні двоє дорослих, солідних людей вже втретє безуспішно намагалися розминутися в просторі, де вільно міг би розвернутися невеликий електрокар.

Марта засміялася ще голосніше, прикривши обличчя долонею.

- Ми схожі на двох розгублених пінгвінів на крижині!

Максим уважно вивчив їхнє відображення, а потім перевів погляд на неї.

- Пінгвіни, наскільки мені відомо з наукових передач, координують свої пересування значно ефективніше.