Глава 8. Сцена 2.

Глава 8. Сцена 2.

Максим ішов за Персиком з таким виглядом, ніби вже заздалегідь шкодував, що взагалі прокинувся.

Рудий нахаба впевнено, з піднятим трубою хвостом, звернув на кухню. Зупинився біля крайньої нижньої шафки. Поважно підняв морду й мовчки, не кліпаючи, втупився в Максима суворим поглядом.

- Не дивись на мене так, — буркнув той, згортаючи рукави шовкового халата. — Я й без твоїх мовчазних підказок знаю, де стоїть сухий корм.

Він безшумно відчинив дверцята, дістав герметичний контейнер із кормом та відкрив важкі фіксатори. Потім дістав... маленьку мірну ложку з прозорого пластику.

Персик повільно нахилив голову набік. У його бурштинових очах прочиталося глибоке, майже людське здивування.

Максим помітив цей оцінювальний погляд.

- Що?

Кіт мовчав.

- У кожного свої звички, — відрізав топменеджер.

Він уважно, із точністю ювеліра набрав рівно одну ложку без гірки. Злегка постукав об край, щоб зняти лишнє, і висипав гранули в керамічну миску. Потім другу. Далі злегка струсив миску, щоб сухі подушечки рівномірно розподілилися по всій площі денця. І тільки після цього ритуалу обережно поставив її на підлогу.

- Прошу. Сніданок подано.

Персик поважно підійшов до миски. Опустив голову, нюхнув. Потім повільно підняв погляд на Максима.

І з абсолютно холодним, розважливим виразом морди... однією м'якою лапою, розчепіривши подушечки, висунув із миски кілька гранул.

Вони весело й гучно застрибали по ідеально вимитій, блискучій плитці. Тук. Тук. Тук.

Максим завмер на місці.

Персик теж завмер, застигнувши з піднятою лапою.

У повітрі повисла напружена тиша, наче на майданчику перед дуеллю. Обидва чекали, хто першим зробить наступний стратегічний хід.

Максим повільно, важко зітхнув і присів на карачки. Почав збирати дрібні гранули назад.

- Їжа повинна знаходитися в мисці. Це базові правила санітарії та порядок у домі.

Персик уважно, повернувши вухо, слухав його коротку лекцію.

- Підлога — це не місце для прийняття їжі.

Щойно остання гранула з тихим стуком повернулася назад до миски... кіт із тим самим олімпійським спокоєм витягнув легким рухом ще три подушечки.

Максим заплющив очі й застиг у позі молільника.

- Ти зараз це серйозно?

- Мурр, — басисто й голосно видав Персик.

Максим знову почав збирати корм з підлоги, уже відчуваючи, як закипає його зазвичай стримане терпіння:

- Це вже принцип?

Персик легенько торкнувся лапою ще однієї гранули. Вона радісно покотилася по гладкій поверхні прямо під кухонну шафу, зникнувши в напівтемряві.

Максим мовчки подивився їй услід. Потім повільно повернув голову до кота.

- Ти щойно оголосив мені війну. На моїй же території.

Саме в цю мить із коридору пролунав тихий, сонний голос:

- Доброго ранку...

Максим навіть не підняв голови. Він саме намагався пропхати два пальці у вузьку щілину під шафою, аби дістати злощасну подушечку.

- Не зараз, Марто. Тут ідуть переговори без краваток.

- Добре... — розгублено відповіла дівчина.

Вона зайшовши на кухню, застигла прямо в дверному отворі.

Перед нею відкрилася картина, у вірогідність якої вона не повірила б навіть під загрозою звільнення.

Суворий, елегантний генеральний директор однієї з найбільших компаній міста, чий робочий день розписаний по хвилинах, стояв навколішки на кухонній підлозі в шовковому халаті. В одній руці він стискав мірну ложку, а у двох пальцях другої — єдину гранулу котячого корму.

А прямо перед ним, на відстані пів метра, сидів Персик. Спокійний, величний, як сфінкс. І, судячи з виразу його пухнастої морди, абсолютно щасливий і задоволений собою.

Марта здивовано кліпнула. Потім ще раз.

- Максиме... Андрійовичу?

- Ммм? — не міняючи пози, відгукнувся той.

- Що... що ви робите на підлозі?

Не підводячи голови, він абсолютно серйозно відповів:

- Виховую.

- Кого саме?

Максим нарешті випростався, підвівся на ноги й глянув на неї. Потім перевів погляд на кота. Потім знову на Марту.

- Поки що сам не зрозумів.

Марта миттєво прикрила губи долонею, але її очі вже сміялися.

- Навіть не смійтеся, Марто. Це серйозний збій у системі.

- Я? Сміятися? — Вона швидко похитала головою, хоча кутики її губ уже зрадницьки сіпалися. — Ні-ні... Я взагалі дуже серйозна людина.