Глава 8.Сцена 1.

Глава 8

Правило Марти № 9:

Якщо вранці хтось дивиться на тебе надто лагідно й закохано — не поспішай робити глобальні висновки.

Сцена 1. 

Ранок у пентхаусі був дивно, майже підозріло спокійним.

М'яке, як пряжене молоко, сонячне світло повільно ковзало по дзеркальному паркету, гралося відблисками на білосніжних фасадах кухонного острова та тепло затримувалося на масивному дерев’яному столі. За величезними панорамними вікнами вже потроху прокидався мільйонний Київ, але тут, на вишині пташиного польоту, панувала затишна й майже інтимна тиша.

Максим стояв біля високої чорної кавомашини. У його руках було дві важкі керамічні чашки.

Він звично торкнувся сенсорного екрана, дочекався затишного, розміреного гудіння й вдихнув густий, гіркувато-оксамитовий аромат свіжозмеленої арабіки. І машинально, сам того не помічаючи, усміхнувся кутиками губ.

Дивно... Останніми днями кава чомусь смакувала суттєво краще, ніж зазвичай.

- Доброго ранку, Максиме Андрійовичу...

Він поволі озирнувся. На кухню безшумно зайшла Марта.

Без звичного суворого офісного піджака. Без ноутбука і без затягнутого в тугий вузол волосся. У м'якому, завеликому для неї світлому домашньому светрі із загорнутими рукавами, з кумедно розпатланими пасмами біля скронь і ще абсолютно сонними, затуманеними очима.

- Доброго ранку, Марто, — його голос звучав м'якше, ніж на будь-яких ранішніх нарадах.

- Ви знову прокинулися за п'ять хвилин до будильника? — вона солодко позіхнула, прикривши рота долонею.

- Як завжди. Мій внутрішній графік не знає вихідних.

- Я колись обов'язково перевірю, чи ви не високотехнологічний андроїд, — пробурмотіла вона, підходячи ближче.

- Не раджу. Раптом результат вас глибоко розчарує?

- Навпаки! Якщо я знайду у вас під шкірою кнопковий пульт або пару батарейок, мені стане значно спокійніше жити й працювати.

Максим тихо, щиро засміявся.

- Кава?

- Якщо без свіжонарізаної селери й протеїнового порошку — то з величезним задоволенням.

- Обіцяю: сьогодні жодних кулінарних експериментів над вашою нервовою системою.

Вона обережно взяла з його рук чашку, вдихнула її аромат, зробила маленький ковток і замріяно заплющила очі.

- Боже... Ідеально. Ви чарівник.

Максим і сам не помітив, як затримав на ній погляд.

«Дивно...» — майнула коротка думка. — «Чому мені так подобається бачити її саме такою?»

Вона робила все не поспіхом, без телефону в руках та гарячкового гортання робочого календаря й без її вічного, лякливого: «Ой, Максиме Андрійовичу, я зараз усе виправлю!»

Просто затишна. Домашня. Поруч.

Марта поволі підняла очі й зустрілася з ним поглядом.

- Щось не так? У мене кава на носі?

- Ні. Усе в порядку.

- Тоді чому ви так дивитеся?

Максим на мить розгубився.

- Просто... замислився.

- Про роботу?

- Точно ні.

Вона м'яко усміхнулася.

- Ого. Це вже стає цікаво...

Марта зробила ще один неквапливий крок уперед, опинившись зовсім близько. Злегка підняла руку. Максим мимоволі завмер, переставши дихати.

Дівчина тендітними пальцями ледве торкнулася його коміра.

- У вас сорочка трохи перекрутилася... — тихо прошепотіла вона, дбайливо й плавно поправляючи тканину.

Їхні погляди знову перехрестилися. На кухні стало зовсім тихо. Відстань між ними скоротилася до якихось кількох сантиметрів. Максим раптом відчув, як шалено калатає серце, і зловив себе на думці, що йому зовсім — анікрапельки! — не хочеться, щоб ця мить минала.

І саме тоді звідкись знизу почувся тихий звук:

Мур-р-р-р...

Максим навіть не поворухнувся. Персик часто так муркотів.

Мур-р-р-р... — тепер звук пролунав куди басистіше й загрозливіше.

Марта щось тихо прошепотіла, але він уже не чув слів. Він дивився тільки в її теплі, мерехтливі очі. «Які ж у неї красиві, неймовірні очі...»

МУР-Р-Р-Р!

Щось важке, вологе й шорстке з розмаху торкнулося його щоки.

Раз. Ще раз. І ще.

Максим мрійливо усміхнувся, усе ще перебуваючи в рожевому тумані: «Дивно... Вона ж ніколи раніше не була такою сміливою...»

Знову щось наче наждачним папером провело по його носі.

Максим повільно, неохоче розплющив очі...