Глава 7. Сцена 1.

Глава 7. Сцена 1.

Правило Марти №8

Якщо шеф сказав: «Почувайся як удома», — не поспішай розслаблятися. Це може бути перевірка.

Важкі броньовані двері пентхауса тихо, з характерним м'яким клацанням зачинилися за їхніми спинами, відсікаючи шум вечірнього мегаполісу.

Марта тільки встигла поставити сумку на підлогу, як із глибини затишної, напівзатемненої квартири почувся знайомий, швидкий тупіт маленьких лап.

- О, почалося... — усміхнулася вона.

За секунду в коридор на повній швидкості стрімко влетів Персик. Він так різко загальмував перед Мартою, що ледь не врізався в стіну, образливо нявкнув сам на себе й гордо підійшов, ніби саме так усе й задумував.

- Привіт, мій хороший! Скучив?

Марта присіла навпочіпки. Персик із задоволенням, аж мружачись, потерся щокою об її коліна, залишаючи на строгій спідниці кілька символічних рудих ворсин. А потім повільно перевів свої великі бурштинові очі на Максима.

Секунда. Ще секунда. Отримана аналітична інформація перетравлювалася в котячій голові рівно дві секунди. Після чого Персик демонстративно, з підкресленим ігноруванням, розвернувся до господаря квартири... пишним хвостом.

Максим, який якраз знімав свій піджак, тихо, іронічно фиркнув:

- Схоже, мене сьогодні знову не включили до списку улюбленців.

- Не ображайтеся, — Марта почухала кота за вушком. — Він просто ще не визначився.

- З ким?

- Хто в цій квартирі головний.

Максим озирнувся довкола.

- Я був майже впевнений, що це я.

- Це було до появи Персика, — підмітила Марта.

Наче підтверджуючи її слова, кіт упевнено попрямував у бік залитої м'яким підсвічуванням кухні. Потім озирнувся, нявкнув і продовжив свій гордий марш.

- Він нас... кличе? — не повірив Максим.

- Ні.

- А що тоді означає цей маневр?

- Це означає, що він уже щонайменше п'ять хвилин як дуже смачно вечеряє у своїй багатій котячій уяві, а ми затримуємо графік постачання, — пояснила Марта, скидаючи туфлі.

Максим усміхнувся.

- Я починаю розуміти вашого кота.

- Це небезпечно.

- Чому?

- Тому що наступний етап — ви почнете беззаперечно виконувати його прямі накази.

Максим склав руки на грудях, випроставшись у весь свій чималий зріст:

- Я дорослий, розсудливий чоловік.

У цей момент Персик нетерпляче нявкнув ще раз.

Максим секунду мовчав. Потім зітхнув і слухняно попрямував на кухню.

Марта лише переможно усміхнулася.

- Вітаю, Максиме Андрійовичу! Перший наказ вищого командування вже успішно виконано.

Коли Марта зайшла на кухню, Персик уже сидів біля своєї порожньої металевої миски з таким нещасним і виснаженим виразом мордочки, ніби його не годували щонайменше останні три доби, а то й увесь тиждень.

Максим подивився на годинник.

- Стривайте, але ж він точно їв сьогодні вранці. Та й його миска була повною корму. Я особисто це бачив.

- Так, їв, — підтвердила Марта, спираючись на барну стійку.

- І він зараз знову голодний?

- Він завжди голодний.

- Навіть після їжі?

- Особливо одразу після їжі, — авторитетно запевнила дівчина.

Максим похитав головою, відкрив банку з кормом і акуратно, намагаючись не просипати жодної гранули на глянцеву підлогу, насипав порцію в миску.

Персик уважно простежив за рухом пачки. Потім повільно опустив погляд у миску. Потім так само повільно підняв свій важкий, оцінювальний погляд на Максима... І навіть не ворухнувся.

- Чому він не їсть? — здивувався Максим.

Марта ледь стримала сміх.

- Бо ви не сказали головних, чарівних слів, Максиме Андрійовичу.

- Яких ще слів?

- «Прошу вас, пане Персику, ваша вечеря подана».

Максим повільно повернув голову. На його обличчі застигла така суміш шоку й недовіри, що це було варте найкращих кадрів комедійних фільмів.

- Ви зараз жартуєте?

- Зовсім ні. Він у нас аристократ у п'ятому поколінні, без поваги до столу не сідає.

Северин важко зітхнув. Перевів погляд на кота, який продовжував мовчки й вимогливо свердлити його очима, а потім на Марту, яка ледь стримувала регіт.

Нарешті, зібравши всю свою строгість і абсолютно серйозним, глибоким баритоном, яким зазвичай відкривав засідання ради директорів, він промовив: