Глава 6. Сцена 3.

Глава 6. Сцена 3.

Марта швидко зачинила за собою двері гостьової спальні й полегшено притулилася до них спиною.

- Ну що, Персику, настав час повертатися в сувору реальність, — зітхнула дівчина, дивлячись на кота.

Рудий нахаба навіть вухом не повів. Він розлігся точно посеред ліжка, розкинувши задні лапи й поклавши голову на велику сіру подушку з таким виглядом, ніби це була його законна спадкова нерухомість, а Марта тут — так, покоївка на пів ставки.

- А лежанка? — Марта обурено склала руки на грудях, кивнувши на сіре гніздечко в кутку. — Я ж учора пів години займалася інтер'єрною географією, думала, куди її приткнути, щоб тобі, естету, було комфортно!

Персик повільно, з глибоким презирством розплющив одне бурштинове око, ніби карав її поглядом за порушення тиші.

- Зрозуміло... Лежанка в цьому пентхаусі потрібна була лише як декорація для моєї валізи.

Вона усміхнулася, підійшла до шафи й дістала класичну білу блузку та строгу спідницю. Швидко переодяглася, звичним рухом зібрала волосся у високий акуратний хвіст, перед дзеркалом поправила макіяж і вже збиралася вдягнути срібні сережки, коли її телефон на тумбочці вибухнув гучною вібрацією.

На екрані весело блимало: Оля

Марта мимоволі усміхнулася ще до того, як провела пальцем по екрану.

- Привіт, Оль.

- Жива? — замість привітання випалила подруга, і в її голосі чулося стільки напруги, наче Марта щойно повернулася з ліжка з драконом.

- Поки що так.

- Уже непоганий старт для робочого дня! — схвильовано крикнула у слухавку Оля. — Марто, я з учорашнього вечора місця собі не знаходжу. Ну, розказуй! Де ти?

- У мене все нормально, — спокійно відповіла Марта. — Поки що знайшла собі тимчасове житло.

- Та не тягни! — обурилася Оля. — Яке саме житло?

- Ой! Не повіриш!

- Та кажи вже, бо вихватиш у мене, як приїду, — не могла заспокоїтись Оля.

- Я тимчасово живу у Северина — свого шефа.

В слухавці на пару секунд оселилась тиша.

- Що?! — рявкнула Оля так гучно, що Марта інстинктивно прибрала в сторону телефон від вуха. — У Максима Северина! Ну ти даєш! Молодець! — і одразу посипались запитання: — І як усе минуло? Він не вигнав тебе після першої ж калюжі Персика?

- Ні. — продовжувала спокійно відповідати Марта.

- І не читав лекцію про правила користування рушниками та правильний кут розвішування туалетного паперу?

- Уяви собі, ні.

- І не змусив підписати пакт про ненапад і абсолютну тишу після десятої вечора?

Марта тихо, стримано засміялася, згадуючи ранковий бій.

- Знову мимо.

- Тю, ти мене якось навіть розчарувала. Де ж цей твій застібнутий на всі ґудзики Северин?

- Усе нормально, Оль. Правда.

- «Усе нормально»? Це дуже, дуже підозріла відповідь, Левицька. Ну ж бо, викладай деталі!

- Ну... ми з Персиком живемо в гостьовій кімнаті, виспалися нормально, а сьогодні вранці разом поснідали...

- Стривай. Разом?! — в Олі на тому кінці дроту, здається, відняло мову. — Разом з котом, чи з Максимом?

- Ну, звичайно з Максимом.

Марта на мить запливла рум'янцем, підбираючи слова.

- Ну... так. На одній кухні.

- Ого! Оце так поворот!

- Та яке «ого», Олю? Звичайний вранішній сніданок двох колег.

- Знаючи твій рівень везіння, звичайних сніданків у тій квартирі бути не могло апріорі.

Марта закусила губу, здаючись під натиском подруги.

- Добре, твоя правда. Спокійним цей ранок не назвеш. Його кавомашина Софія та робот-пилосос Роберт вирішили влаштувати технічний бунт і оголосили нам війну.

- Що-о-о?!

- Повір, це було дуже кумедно.

Дівчата разом засміялися в слухавку.

- От бачиш! Ти вже смієшся, — тепліше сказала Оля. — Значить, твій бос не такий уже й крижаний робот. Але слухай мене: якщо він почне поводитися дивно, або якщо його перфекціонізм почне тиснути — одразу дзвони мені. Мої двері завжди відчинені.

- Домовилися. Дякую тобі.

- І, Марто... — тон Олі раптом став серйознішим. — Просто не забувай, що це все тимчасово. Суто ділове рішення, як він і сказав. Не захоплюйся.

Марта на секунду замовкла, дивлячись на свої пальці. Серце трохи кольнуло.

- Я пам'ятаю, Оль. Не забуду.

- От і розумниця. Все, біжи на роботу й дивись не запізнюйся!

- Постараюся.

- Не вірю.

- Я теж, — чесно зізналася Марта.