Глава 6. Сцена 2.

Глава 6. Сцена 2.

Персик ще раз з підозрою подивився на Роберта, ніби вирішував, чи варто пробачити йому ранкове викрадення мишки. Потім ліниво махнув хвостом, гордо попрямував до своєї миски й почав снідати так, ніби кілька хвилин тому в квартирі не сталося нічого надзвичайного.

- Здається, вас офіційно помилували, — Марта з посмішкою повернулася до шефа.

Максим простежив поглядом за рудим ураганом, який тепер мирно хрустів кормом.

- Принаймні сьогодні.

- Не поспішайте радіти. Він дуже злопам'ятний.

- Це я вже зрозумів.

Марта тихо засміялася.

Напруга, з якою вона вийшла зі своєї кімнати, безслідно зникла. Тепер квартира вже не здавалася чужою і лячною, вона починала оживати. Вона пахла затишком, вранішнім сонцем і... мала пахнути свіжомеленою кавою, якби суперсучасна кавомашина погодилася виконувати свої безпосередні обов'язки.

Максим повернувся до кухонного острова, і Марта нарешті детально розгледіла стільницю. Дівчина мимоволі округлила очі й озирнулася довкола. На ідеальній мармуровій поверхні рівними, майже військовими рядами лежали продукти: лотки з добірними яйцями, стиглі томати чері, авокадо, три види сиру, свіжа зелень, круасани, кілька сортів хліба, вершкове масло, фрукти, молоко, джем і ще стільки всього, що це нагадувало шведський стіл у п'ятизірковому готелі.

- Максиме Андрійовичу, ми когось чекаємо?

- Ні.

- Тоді це... стратегічний запас на випадок раптового зомбі-апокаліпсиса?

Максим підняв на неї погляд. На його щоках на мить з'явився ледь помітний рум'янець, який він спробував замаскувати, раптово зацікавившись ножем.

- Це просто продукти, Марто.

- «Просто»? — вона підійшла ближче. — Тут можна нагодувати половину поверху.

Він злегка зніяковів, що було абсолютно нетипово для суворого директора Северина.

- Учора ввечері я їздив до супермаркету.

- І?

- Не знав... що ви любите.

Марта на секунду завмерла. Серце зробило короткий, приємний кульбіт. Вона подивилася на ряди продуктів, потім на чоловіка, який стояв перед нею у простій білій футболці з розкуйовдженим волоссям.

- Тому купили майже все?

- Це здалося мені єдиним логічним рішенням, — серйозно кивнув він.

Вона не стримала теплої усмішки, відчуваючи, як усередині розливається приємна хвиля вдячності:

- Максиме Андрійовичу...

- Так?

- У вас надзвичайно цікаве й дуже масштабне розуміння слова «логічно».

Кутики його губ ледь помітно піднялися вгору:

- Мені часто про це кажуть.

Марта підійшла впритул до кухонного острова, закочуючи рукави своєї піжамної кофти.

- Ну добре, шеф. То що у нас сьогодні в меню згідно з затвердженим планом?

- Планував класичний омлет із зеленню, тости з авокадо та каву.

- Звучить просто багатообіцяюче. Я згодна.

- Тільки слово «планував» тут зараз є ключовим і найбільш проблемним.

Він натиснув кнопку кавомашини. Та мовчала. Максим насупився, натиснув ще раз, сильніше. Тиша. Втретє його палець затримався на кнопці секунд на п'ять. Кавомашина у відповідь коротко, роздратовано пискнула й уперто засвітила яскравий червоний індикатор помилки системи.

Северин суворо звів брови:

- Дивно. Дуже дивно.

- Може, вона просто ще не прокинулася? — з абсолютно серйозним виразом обличчя припустила Марта. — Ранок усе-таки.

- Це техніка, Марто. Вона не має біологічного годинника чи настрою.

- Ой, не скажіть. Я теж зранку — чиста техніка. Набір мікросхем. Поки в цей організм не наллєш порцію гарячого кофеїну, то до мене краще взагалі не підходити, заклинить процесор.

Максим, ігноруючи її філософію, почав методично перевіряти систему: відкрив резервуар із водою — повний; перевірив відсік із зернами — ідеально; контейнер для макухи — порожній; фільтр — чистий.

- Не розумію. Учора ввечері вона працювала бездоганно.

- Можливо, вона просто образилася.

- На що? На нестабільну напругу в мережі?

- Ні. На нову мешканку. Відчула конкуренцію.

Максим важко зітхнув.

- Марто, ви зараз жартуєте?

- Абсолютно ні, Максиме Андрійовичу. Після того, як я дізналася, що ви назвали свій пилосос Робертом, я взагалі перестала дивуватися вашим стосункам із побутовою технікою.

Він промовчав, але Марта раптом помітила, як він швидко відвів погляд. Дівчина хитро прижмурилася, перевівши погляд з шефа на блискучий чорний корпус кавового апарата.

- Стривайте... — протягнула вона, відчуваючи, що намацала щось дуже цікаве. — Не може бути... Вона теж має ім'я?