Глава 5. Сцена 3.

Глава 5. Сцена 3.

- Ось ваша кімната.

Максим відчинив двері, пропускаючи її вперед. Його рухи, як і завжди, були вивіреними до міліметра.

Марта обережно, наче заходила на мінне поле, зазирнула всередину. Погляд ковзнув бездоганно чистою поверхнею, і з губ мимоволі злетіло:

- Ого...

Кімната виявилася майже такою ж суворою й стриманою, як і вся інша частина квартири Максима Андрійовича. Величезне двоспальне ліжко з ідеально натягнутою сірою ковдрою без жодної складочки. Світлі стіни, які, здавалося, відбивали кожне джерело світла. Шафа, що повністю зливалася зі стіною, лаконічний комод і письмовий стіл біля величезного панорамного вікна. І головне — жодної, абсолютно жодної зайвої речі.

- Ви точно тут живете? — Марта обернулася до шефа, підозріло примружившись.

Максим тихо зітхнув, але в кутиках його очей промайнули ледь помітні іронічні зморшки.

- Це вже друга подібна реакція за сьогодні.

- Бо це вже сьогодні вдруге, коли мені здається, що я випадково потрапила на сторінки меблевого каталогу IKEA, — чесно зізналася дівчина.

- Сподіваюся, це комплімент.

- Ще не визначилася, — Марта хмикнула, проходячи далі.

Максим безшумно поставив її валізу біля шафи, вирівнявши її точно паралельно до стіни. Очі б її цього не бачили.

- Якщо щось знадобиться — просто скажіть. Я в сусідньому крилі.

- Добре. Дякую вам.

Він уже розвернувся, збираючись вийти й зачинити за собою двері, але раптом зупинився на порозі. Повернув голову, змірявши її уважним, чіпким поглядом.

- І... Марто.

Вона насторожено підняла голову, завмерши на місці.

- Не хвилюйтеся ви так.

Марта ніяково, зовсім по-дитячому всміхнулася, автоматично поправивши пасмо волосся, що вибилося із хвоста.

- Це настільки помітно?

- Дуже, — куточок його губ сіпнувся вгору в натяку на посмішку.

- Я працюватиму над цим.

- Добраніч.

- Добраніч, Максиме Андрійовичу.

Двері тихо, з ледь чутним клацанням замка, зачинилися. Кілька довгих секунд Марта просто стояла посеред кімнати, вслухаючись у абсолютну тишу розкішного пентхауса. Потім повільно, зі свистом видихнула все повітря з легень, скидаючи напругу.

- Ну що, Персику... — звернулась вона до кота, який втік від Роберта і почав тертися біля її ніг. — Знайомся з новим житлом.

Рудий кіт неквапливо зробив декілька кроків вперед. Спочатку ретельно понюхав ніжку ліжка. Потім підійшов до столу, оцінив хромовану ніжку стільця. Зазирнув під комод. Із виглядом суворого санітарного інспектора він обійшов абсолютно всі кути кімнати, залишаючи за собою ледь помітні сліди на ідеальному паркеті.

- Перевіряєш якість прибирання? — посміхнулася Марта, спостерігаючи за його обходом.

Персик, звісно ж, не зволив відповісти, лише зневажливо смикнув хвостом-антеною.

Вона дістала з валізи його лежанку й поставила біля вікна. Відступила на крок, оцінюючи:

- Ні... — переставила ближче до ліжка. — Так краще. — Ще раз подивилася. — Ні, знову не те.

Вона перенесла її в інший кут, потім ще раз... Персик мовчки спостерігав за цим хаотичним переміщенням. Нарешті Марта сіла навпочіпки прямо перед ним:

- Слухай уважно. Це дуже важлива розмова.

Кіт повільно кліпнув, наче робив їй величезну послугу. Потім поважно сів, обгорнувши лапки пухнастим хвостом.

- Ми зараз живемо... — вона обережно підбирала слова, — у дуже особливого чоловіка. Він мій шеф. І він... ну, як би тобі пояснити... він трохи схиблений на порядку. Порядок для нього — це все!

Жодної реакції. Персик лише голосно позіхнув, продемонструвавши всі свої гострі зуби.

- Тому домовимося так, — Марта почала загинати пальці. — Не дряпати диван. Не лазити по шторах. Не красти їжу. — Кіт повільно облизнувся. — І не відкривати шафи! Я бачила, як ти сьогодні впорався з шухлядою.

Тиша була їй відповіддю. Персик просто перевів свій царський погляд на дверцята гардероба, наче вже прораховував траєкторію зламу.

- Не прикидайся, що ти мене не розумієш, — зітхнула дівчина й нахилилася ближче: — І найголовніше: не лякай Максима Андрійовича.

Персик тихенько, майже злісно нявкнув.

- Я серйозно.

Ще одне коротке «мряу».

- Добре. Вважатиму це офіційно підписаною угодою.

За хвилину Марта вже розкладала речі. Сукні — у шафу, косметичку — у ванну, а улюблену чашку з написом «Спочатку кава» спочатку прилаштувала на письмовому столі, але потім переставила на тумбочку. Оцінила поглядом: «От тепер затишніше».

Вона підійшла до вікна й одним рухом розсунула важкі нічні штори. За склом, на висоті пташиного польоту, вирувало й мерехтіло вогнями нічне місто. Київ здавався безмежним морем світла.