Глава 5. Сцена 2.

Глава 5. Сцена 2.

- Приїхали.

Автомобіль плавно зупинився біля сучасного житлового комплексу. Марта вийшла першою. Підняла голову.

- Ого...

Будинок здавався суцільною стіною зі скла та світла. На закритій території біля входу красувалися ідеально підстрижені декоративні дерева, які виглядали так, ніби їх щоранку укладали лаком для волосся. Між ними стояли стильні мінімалістичні лавки, а в центрі тихо дзюркотів фонтан.

- Максиме Андрійовичу...

- Так?

- Тут точно живуть звичайні люди?

Він здивовано подивився на неї.

- Так.

Кутик його губ ледь смикнувся.

- Заходьте.

У холі Марта інстинктивно сповільнила крок. Підлога блищала так, що в ній можна було роздивитися власне відображення.

- Якщо я зараз перечеплюся, то хоча б красиво, — прошепотіла вона.

- Не треба перевіряти.

- Постараюся.

Консьєрж за стійкою рецепції стояв у бездоганному костюмі-трійці і чемно схиливши голову промовив:

- Добрий вечір, пане Северин.

- Добрий вечір.

Потім усміхнувся Марті.

- Ласкаво просимо.

Марта зиркнула на Максима і прошепотіла:

- Це він мені сказав?

- Так, адже тут більше нікого немає окрім нас.

- Незвично...

Ліфт піднявся майже безшумно. Марта дивилася, як цифри змінюються одна за одною.

- Ми вже в хмарах?

- Майже.

- Якщо зараз відкриються двері й там буде вертоліт, я вже нічому не здивуюся.

- На жаль, тільки квартира.

- Тільки?

- Вибачте, що не виправдав ваших очікувань, — іронічно кивнув Максим.

Марта переможно примружилася:

- О! Дивіться, ви теж чудово вмієте вибачатися.

Максим мовчки похитав головою.

- Це зараз було підступно.

- Трохи... —  Марта хитро примружилася, скрививши кумедну гримасу.

Двері ліфта відчинилися. Максим вийшов першим, а Марта потягнула за собою валізу, яка видавала непристойно гучний гуркіт коліщаток. Персик тихо нявкнув у переносці.

- Не бурчи. Я теж не знаю, що ми тут робимо.

Максим приклав картку до замка. Двері плавно відчинилися.

- Прошу.

Марта зробила крок... і... завмерла.

Перед нею простягнулася величезна вітальня з панорамними вікнами від підлоги до стелі. За склом відкривався приголомшливий вид на нічний Київ, який світився мільйонами золотих і синіх вогнів. Світле дерево на підлозі, сірий диван, масивна книжкова шафа з ідеально розставленими томами. І — що найстрашніше — абсолютна, стерильна чистота. Жодної забутої чашки на кавовому столику. Жодної порошинки. Марта спробувала відшукати поглядом хоча б одну самотню шкарпетку, яка б сумувала під кріслом, але марно. Світ Северина був бездоганним.

- Ого...

- Ну що? Щось не так? — поцікавився Максим, зачиняючи двері й ставлячи її валізу.

- Усе так... — Марта повільно покрутилася на місці. — Просто... Скажіть чесно, ви тут взагалі живете? Чи це просто знімальний майданчик, який ви орендуєте для солідності?

- Живу.

- І вам не страшно тут просто... дихати? — вона округлила очі. — Я боюся зробити зайвий вдих, щоб не порушити молекулярний баланс цього повітря. І не дай Боже щось зрушити з місця на пів сантиметра.

Максим тихо, майже беззвучно видихнув:

- Не настільки все критично.

- Ви впевнені?

Марта обережно зробила ще кілька кроків.

- А знаєте, у мене вдома є стілець, на якому лежить одяг.

- У мене теж є стілець.

Вона пожвавішала.

- Серйозно?! Фух, ну слава Богу, ви людина!

- Але на ньому нічого не лежить, — холоднокровно додав він.

Марта розсміялася.

- Це вже не той самий стілець.

Вона перевела погляд на кухню. Там панував такий самий перфекціонізм — навіть кухонний рушник висів так рівно, ніби його вимірювали за допомогою будівельного рівня.

- Ви мене зараз лякаєте.

- Чим?

- Тим, що ви існуєте.

Максим тихо усміхнувся.

Марта зняла кросівки і раптом завмерла на одній нозі, боячись наступити на підлогу.

- Що сталося? — Максим зацікавлено спостерігав за її акробатичними етюдами.