Глава 3. Сцена 1.

Глава 3. Сцена 1.

Правило Марти №4: «Якщо твій перший робочий день закінчився без виклику поліції, конфіскації майна та офіційного звільнення — це вже вагомий привід купити собі щось до біса смачненьке».

О 18:03 скляні двері бізнес-центру нарешті зачинилися за Мартою з тихим, майже полегшеним шелестом. Вона зробила ще кілька кроків, застигла на широких гранітних сходах і глибоко, на повні груди вдихнула.

Повітря.

Справжнє.

Без кондиціонера.

Надворі панував розкішний київський квітень. Той самий чарівний період весни, коли сонце вже гріє по-справжньому, дерева вибухають першою ніжною зеленню, а вечори стають такими теплими, що хочеться розстебнути пальто й просто блукати вулицями.

- Я вижила… — прошепотіла вона, і це прозвучало майже урочисто.

Навколо вирувало втомлене, але задоволене весняним теплом місто. Хтось на ходу доїдав круасан, поспішаючи до метро. Хтось стояв біля парапету з паперовим стаканчиком. Пара студентів на сходах емоційно і з купою жестів сперечалася, чи варто взагалі завтра йти на першу пару, чи краще прогуляти її в парку.

Марта машинально ковзнула поглядом по чужій каві, скривилася й похитала головою:

- Ні-ні-ні. На сьогодні, дорогенька, ми з тобою офіційно закінчили. Мені твоїх спецефектів на місяць наперед вистачить.

Телефон одразу ж завібрував.

Оля

- Ну звісно, вона ніби шкірою відчуває, коли мені треба сісти на вуха, — посміхнулася дівчина, приймаючи виклик. — Алло?

- Жива? — замість привітання в лоб запитала подруга.

- Поки що так. Сама в шоці.

- От халепа… — щиро засмутилася Оля. — А я вже подумки придивилася собі твій затишний плюшевий плед. Думала, заберу собі як спадок.

- А кота? Кота мого рудого ти забрати не думала?

- Ой ні, дякую, кіт твій мене відверто не любить. Навіть не приховує цього.

- Він у принципі нікого не любить, Оль. Це його життєва позиція.

- Неправда. Він трепетно і віддано любить їсти. Особливо дорогий вологий корм.

Марта весело пирхнула, спускаючись зі сходів до галасливого тротуару.

- Ну, тут не посперечаєшся. 1:0 на користь Персика.

- Так, ладно, давай ближче до тіла! Розповідай. Тебе серйозно не звільнили? Навіть догану в трудову не вліпили?

- Ні.

- Дивина… Я навіть трохи розчарована.

- Олю!

- Добре-добре, каюся. Тоді що там у вас відбулося після того, як ти відправила йому свій «Атлантичний океан» слайдів?

Марта завернула за ріг будівлі, підставляючи обличчя м'якому квітневому сонцю, яке вже котилося до горизонту.

- Ну… якщо коротко. Спочатку я облила боса кавою. Потім він викликав мене на килим.

- Це я вже знаю, давай найсмачніше!

- Так от, він мене не сварив.

Оля на тому кінці дроту замовкла на кілька секунд. Було чутно лише, як вона здивовано зашелестіла якимось пакетом.

- Зачекай. Взагалі не сварив? Навіть голосу не підняв?

- Ні.

- І брову отак грізно не заломлював, обіцяючи стерти тебе в порошок?

- Ну… хмурився трохи. Але загалом — нічого подібного.

- Ой, підозріло це все, Мартусь. Ой, як підозріло…

- Чому?

- Бо нормальні, середньостатистичні люди після такого або починають кричати як скажені, або переводять усе в жарт і сміються. А твій бос не зробив ні того, ні іншого.

- І що це, по-твоєму, означає?

- Що він маніяк. От в результаті, що він зробив?

- Дав мені купу роботи.

- Ну я ж кажу — серійний маніяк!

Марта мало не пирснула зі сміху прямо на якогось солідного перехожого в діловому костюмі. - А потім ми разом сіли і переробляли презентацію.

- Чекай… — голос Олі миттєво став тихішим і вкрадливим. — Разом?

- Ну так.

- В його зачиненому кабінеті?

- Так.

- Удвох? Віч-на-віч?

- Олю...

- Я просто уточнюю сухі факти, Левицька!

Марта закотила очі.

- Ми працювали. Довго і нудно. Зрозуміло?

- Ага.

- Справді.

- Звичайно. Вірю кожному слову.

Марта надто добре знала цей тон.

- Олю, навіть не починай будувати свої теорії змов.

- Та я й не починаю…

Запала коротка, максимально підступна пауза.