Глава 2. Сцена 5.

Глава 2. Сцена 5.

Кабінет генерального директора зустрічав вечір абсолютною, майже стерильною тишею. Максим Северин органічно не переносив, коли щось заважало йому думати — жодної зайвої музики, жодних порожніх балачок чи сторонніх звуків.

Він переглядав документ на екрані, але зловив себе на тому, що його погляд уже кілька хвилин нерухомо застиг на одній і тій самій графі. Думки наполегливо поверталися до речей, які не мали нічого спільного з роботою.

Він це помітив і це його відверто дратувало.

Максим різко відкинув ручку на стіл і її металевий корпус глухо стукнув по дереву.

Запала пауза. Він мимоволі опустив погляд на свою сорочку. Вона була бездоганною — ніяких плям, навіть натяку на плями! Але дивне, незвичне відчуття якогось легкого, приємного хвилювання все одно залишилося десь глибоко всередині.

Він підвівся, засунувши руки в кишені штанів, і підійшов до панорамного вікна. Вечірній Київ за склом рухався у своєму звичному, передбачуваному ритмі: нескінченні потоки автомобілів, спалахи фар, метушливі пішоходи на тротуарах, які кудись поспішали.

Максим коротко видихнув, намагаючись очистити голову, і повернувся до робочого столу. Погляд мимоволі впав на теку з документами. І… на її резюме, яке досі лежало з краю.

Марта Левицька.

Вона не сприймалася ним як звичайна нова співробітниця. Вона була чимось таким, що з першої ж секунди своєї появи почало впевнено і з тріском вибиватися з його ідеально налаштованої системи. Дівчина у різних кросівках, яка примудрялася створювати навколо себе постійний безлад.

Він ледь помітно нахмурився.

- Ні, — тихо, але твердо сказав сам собі, обриваючи ці недоречні роздуми. — Просто робота.

У цей момент у важкі матові двері кабінету обережно постукали.

- Заходьте, — відгукнувся він своїм звичним, рівним тоном.

Двері прочинилися, і на порозі з'явилася адміністраторка Ірина.

- Максиме Андрійовичу, Марта Левицька упорядкувала презентацію. Все виправлено згідно з вашими зауваженнями.

Він коротко кивнув, сідаючи в крісло:

- Добре. Нехай зайде і покаже фінальний варіант.

Ірина затрималася на секунду біля дверей, ніби зважуючи, чи варто питати.

- Ви… хочете прийняти її прямо зараз?

- Так, прямо зараз.

Адміністраторка мовчки вийшла, і двері зачинилися. Максим знову залишився наодинці зі своїми думками. Він відкрив на моніторі якийсь документ. Потім закрив його. Потім знову відкрив, наче ця проста дія могла якимось чином змінити його напругу.

- Це просто звичайна робота, — вимовив він уголос.

Але цього разу слова прозвучали не як залізна констатація факту, а як майже непомітна спроба переконати в цьому самого себе.

У двері знову постукали і цього разу трохи впевненіше.

- Заходьте, — повторив він.

Марта переступила поріг. Цього разу вона йшла вже не так панічно-обережно, як удень, але в її поставі все одно відчувалася та сама кумедна настороженість, яка зазвичай з’являлася у неї після першого гучного «ой». Вона міцно тримала свій ноутбук, наче щит.

- Ви просили…

- Сідайте.

Вона слухняно сіла на краєчок шкіряного крісла. Максим відкрив документ на великому екрані, поклав руки перед собою на стіл і на якусь коротку секунду затримав свій погляд. Не на файлах і не на виправлених цифрах, а на ній. Це була майже непомітна, мікроскопічна мить, але його сірі очі встигли відзначити, що рум'янець на її щоках уже спав, а погляд став зібраним.

- Ви чудово впоралися, — сказав він рівно.

Марта від несподіванки здивовано підняла на нього свої великі очі:

- Серйозно?

- Так, — пауза, Максим закрив файл. — І, що найголовніше, ви нарешті виправили головну проблему.

- Яку саме? — Марта навіть трохи подалася вперед від цікавості.

- Ви перестали панікувати під час роботи.

Дівчина розгублено моргнула кілька разів:

- Я… панікувала?

- Трохи.

- Хіба це було помітно? Я була впевнена, що тримаю обличчя і виглядаю як професіонал.

- Це було дуже помітно, пані Левицька. Особливо в першій половині дня.

- Було помітно!.. Ой… — вирвалося в неї абсолютно щиро і це її коротке «ой» чомусь знову яскравим спалахом випливло невчасно і абсолютно небажано.

Максим ледь нахилив голову вбік.

- Добре, — сказав він, миттєво повертаючи своєму голосу звичний прохолодний професійний тон. — На сьогодні ви вільні. Завтра зранку отримаєте нове завдання.

- Уже завтра? — зітхнула Марта. — А я можу хоча б сьогодні ввечері ні про що не переживати і спокійно поспати?

- Можете, — відказав Максим.