Глава 2. Сцена 4.

Глава 2. Сцена 4.

Марта вийшла з кабінету Максима Северина на таких ватних ногах, що дивом не перечепилася через поріг. Голова йшла обертом. Вони щойно... працювали разом. Він не просто тикав пальцем у її помилки, а спокійно, чітко й філігранно відсікав усе зайве, перетворюючи її «Атлантичний океан» тексту на ідеальну, лаконічну інфографіку. І робив це так близько, що Марта відчувала тонкий аромат його парфуму з нотками кедра.

Вона опустилася у своє крісло, все ще тримаючи в руках ноутбук із уже затвердженою презентацією.

І саме в цю секунду телефон у її кишені завібрував так різко й настійливо, ніби мав благородну мету — терміново врятувати Марту від остаточного плавлення мізків.

Вона витягла гаджет і глянула на екран. Оля!

- О ні… Тільки не зараз, — пробурмотіла Марта, потім злякано кинула швидкий погляд на великі матові двері кабінету Максима. Вони були зачинені. В офісі панувала відносна робоча тиша.

- Ну добре, — зітхнула вона й натиснула «прийняти». Відеовиклик.

- Привіт, катастрофо! — одразу пролунало з динаміка так голосно, що Марта ледь не впустила телефон під стіл і гарячково прикрутила звук.

Оля виглядала так, ніби в неї завжди трохи інше життя, ніж у всіх нормальних людей: розтріпане волосся, яскраві сережки і погляд людини, яка вже щось придумала.

— Я не катастрофа, — прошепотіла Марта, втискаючись у крісло й молячись, щоб повз не пройшла всевидюща адміністраторка Ірина.

- Ой, розказуй мені тут! І? Як перші успіхи? Когось уже звільнили?

- Ну... я… скажімо так, трохи облила свого начальника кавою.

Запала тривала, майже відчутна пауза. Оля на екрані просто застигла з відкритим ротом, наче в неї завис інтернет.

- Повтори повільно, я запишу, — нарешті видавила вона.

- Та я ж кажу — трохи і випадково...

- Ні. Стоп. Я чітко почула словосполучення «облила начальника». Далі мені не потрібні твої виправдання про випадковість. Це шедевр!

- Олю, це було взагалі не смішно! — Марта обурено випнула губу. — У мене серце в кросівки втекло. Причому в різні!

Оля на екрані повільно сіла на якийсь стілець, картинно притиснувши руку до серця:

- Марто, у мене для тебе дві новини. Перша: ти або найщасливіша й найсміливіша жінка в цьому місті…

- А друга?

- А друга: тебе, скоріш за все, вже розшукує служба охорони з собаками, щоб вивести з будівлі без права повернення.

- Дуже дякую за підтримку, ти справжня подруга. Куплю тобі шоколадку з твоєї зарплати за мої поминки.

Оля нахилилася ближче до камери, аж її ніс смішно розплився на екрані:

- Ну добре, ладно, не дуйся. І що він? Живий?

- Живий.

- Це вже непогано.

- Він… дуже спокійний.

Оля раптом споважніла й нахмурилася:

- Спокійний? Оу, подруго, це значно гірше, ніж просто злий.

- Дякую, мій колега Веня сказав те саме, — приречено зітхнула Марта.

Оля хитро примружила очі, і в її погляді спалахнули небезпечні іскорки:

- Ого! У тебе вже там з'явився якийсь «Веня»?

- Це просто колега! Він сидить навпроти.

- Ну-ну. А «Максим» у тебе вже з'явився?

Марта на мить заніміла, відчуваючи, як щоки знову починають зрадницьки рожевіти.

- Олю, Максим Андрійович Северин — мій генеральний директор і безпосередній керівник!

- Я взагалі-то про інше питаю, Левицька. Не вмикай мені тут офіційну інструкцію.

- Оля! Ну досить!

- А що? Я просто систематизую інформацію.

Марта втомлено потерла скроні, намагаючись зібрати думки докупи.

- Ми щойно працювали разом над моєю презентацією. Він допоміг усе переробити.

- Вже? В перший день? — Оля здивовано підняла брови. — І ти після цього тет-а-тету все ще жива і не пакуєш речі в картонну коробку?

- Як бачиш.

Оля задумливо покрутила свою масивну сережку і видала свій експертний вердикт:

- Значить, Марто, ти йому як мінімум цікава.

- З якого переляку ти це взяла?!

- Бо якби ти була для нього просто дратуючим фактором чи звичайною дурною проблемою, то тебе б уже давно «ліквідували адміністративно» через відділ кадрів за п'ять хвилин. А він витратив свій дорогоцінний час на виправлення твоїх слайдів. Відчуваєш різницю?

- Мене це взагалі ніяк не заспокоює, — пробурмотіла Марта, хоча десь глибоко всередині маленька іскорка логіки погодилася з подругою. Вона знову мимохідь поглянула в бік зачинених дверей кабінету. — Просто... він взагалі не такий, як я собі уявляла після розповідей Ірини. Не злий робот.

- О-о-о... — багатозначно й протяжно видала Оля.