Глава 2. Сцена 2.

Кабінет генерального директора був занадто тихим. Не «приємно тихим», а таким, у якому навіть повітря, здавалося, поводиться максимально обережно й циркулює за суворим регламентом. Тут пахло дорогою шкірою, деревом і, зовсім трохи, тим самим латте, який Марта так щедро презентувала шефу кілька хвилин тому.

Марта на секунду завмерла біля дверей, судомно стискаючи в руці пакет із сирниками. «Може, ще не пізно втекти?» — панічно промайнуло в голові.

Але відступати було нікуди. Вона зробила крок уперед. Важкі матові двері за її спиною зачинилися з тихим, майже беззвучним клацанням, відрізаючи шлях до порятунку.

Максим Северин стояв біля величезного панорамного вікна з видом на місто. Не за столом, а саме біля вікна, спиною до неї. Наче розмова з київськими хмарочосами та заторами на дорогах була для нього зараз значно важливішою, ніж усе інше у цьому світі.

На ньому вже була інша сорочка, така ж білосніжна й бездоганна, ніби в його шафі ховався нескінченний стратегічний їх запас. Темно-синій піджак лежав на спинці крісла. Одну руку Максим тримав у кишені брюк, а іншою притискав до себе якусь теку, але не гортав її.

Марта зробила ще два обережні кроки по м'якому килиму й зупинилася, боячись навіть дихати на повні легені.

- Доброго дня… — сказала вона тихо, і її голос зрадницьки здригнувся наприкінці.

- Доброго, — відповів він, навіть не повернувши голови.

Запала важка, густа пауза. Марта абсолютно не знала, що їй робити зі своїми руками. Спочатку вона сховала їх за спину, потім повернула назад і притиснула до стегон. Потім судомно вчепилася в ремінь своєї сумки з ноутбуком, а тоді знову прибрала. «Чому, ну чому руки завжди стають зайвими в такі моменти? Ще цей пакет із сирниками, чому я його не поклала в сумку, ношуся з ним як притрушена?» — подумки кричала вона.

Нарешті Северин повільно обернувся і Марта миттєво зрозуміла одну дуже неприємну для себе річ: він взагалі не виглядав злим. На його обличчі не було ні роздратування, ні праведного гніву. І від цього ставало ще гірше, бо злість, вона хоча б зрозуміла, до неї можна підготуватися, можна почати плакати чи виправдовуватися. А тут панував абсолютний, залізобетонний спокій.

- Сідайте, — сказав він коротко, вказавши кивком голови на глибоке шкіряне крісло навпроти свого столу.

Марта сіла. Занадто швидко й різко, наче боялася, що крісло раптом передумає її приймати або розчиниться в повітрі. Пакет із сирниками вона делікатно примостила на колінах, намагаючись прикрити ним свій білий кросівок.

Максим підійшов до столу, поклав теку на гладку поверхню і відкрив її. Кілька секунд він уважно вивчав якийсь документ — судячи з усього, це було її резюме. Потім так само спокійно закрив теку, склав руки в замок і знову подивився прямо на неї своїми уважними сірими очима.

- Ви Марта Левицька. Новий маркетинг-координатор нашого відділу.

Це не було питанням. Це була констатація факту.

- Так… — ледь чутно кивнула вона.

- Ви сьогодні перший день.

- Так. Перший робочий день.

Знову пауза. Максим нахилив голову трохи вбік, і Марта раптом помітила, що на його ідеальному плечі... самотньо погойдується маленька руда волосинка Персика. Мабуть, перестрибнула під час кавового колапсу. Марті захотілося провалитися крізь землю ще глибше.

- І ви вже встигли познайомитися з половиною офісу, — продовжив він рівним тоном. Марта завмерла, міцніше стиснувши сирники.

- Я... я не спеціально. Воно якось само так вийшло.

- Я не казав, що це було спеціально.

Тиша знову заповнила кімнату. Марта відчула, як її щоки та вуха починають стрімко теплішати, наливаючись зрадницьким рум'янцем.

- Це був… м'яко кажучи, не найкращий початок для першого дня, — винувато видихнула вона, дивлячись на свої коліна. — Мені дуже шкода.

- Бували й гірші, — раптово відказав Северин.

Вона здивовано підняла на нього очі, не вірячи своїм вухам.

- Справді?

- Справді. Один раз співробітник приніс на зустріч презентацію де замість офіційного логотипа всюди був вставлений великий товстий кіт.

- Оу... — Марта моргнула. — І що?

- Кіт не був затверджений радою директорів, — абсолютно серйозно, без тіні усмішки відповів Максим.

Марта кілька секунд дивилася на його кам'яне обличчя, уявивши цю картину, і... не витримала. Коротка, щира усмішка сама собою з'явилася на її губах. Він це помітив. Звісно, помітив, бо його сірі очі фіксували кожну мікроміміку. І він продовжив у тій самій манері:

- Ви вибачилися.

- Так… Багато разів. — додала вона навіщось.

- Це добре.

Він сів у своє велике крісло навпроти неї. Не нависав над столом, не намагався тиснути авторитетом чи суворим поглядом. Просто сидів і дивився так, ніби оцінював не її, а ситуацію.

- У нашій компанії ми не вишукуємо винних і не назначаємо покарання за непорозуміння, — сказав він виважено, карбуючи кожне слово. — Ми просто намагаємося цивілізовано підійти до вирішення проблем.