Небесне життя

Небесне життя

Говорять, що після смерті ми потрапляємо на небо. Якщо бути точними: то ми попадаємо в інший світ - в один із тих тонких світів, які ми не відчуваємо, будучи живими. Крім деяких особистостей з екстрасенсорними здібностями, які помічають тих самих привидів... Ми думаємо про перевтілення душі, про її вічність, іноді віримо у це. Отже, дві душі загубилися у проміжку біля нашої реальності у так званому тонкому світі. Що ж їм робити, аби повернутися у світ живих чи остаточно померти, щоб продовжити свій вічний шлях перевтілення. Чому так сталося? Що їх ще тримає біля нас, не дозволяючи пуститися вільним рухом безкінечності? Все у фізичному світі переходить з одного виду енергії в інший, з кінетичної у потенціальну та навпаки. Все є енергією, але в різних подібностях, явищах, поняттях та формах.

Ці дві душі загубилися, приречені стати самотніми на віки. Треба ж щось робити, щоб розірвати цей ланцюг очевидності та очікуваності.

Що вони можуть, щоб зрушити з мертвого місця їхньої зупинки?

Але спочатку треба зустрітися душі Родіона з душею Соломії, знайти спільну мову, якщо це можливо, а лише тоді думати про майбутнє, якого нібито немає у привидів, які загубиися між світами.

Соломія, будучи привидом, вітала біля садочку, в якому знаходився її синочок.

Жінка намагалася покликати його, але нічого не виходило, - вона ж тепер привид.

Змирившись з цим, Соломія лише обійняла ментально свого сина, наскільки це дозволила нерухомість хлопчика, який в цей час займався будуванням міста з піску.

Хлопчик підняв голову, відчувши дотик нібито вітру та вловивши знайомий запах:

- Мамо? - покликав він, але поруч не було його матері.

Принаймні він її не бачив.

Але син відчував свою матір, яка насправді була поруч та обіймала його своїми обіймами привида.

Хлопчик заплакав, повторюючи: "Мамо, мамо...".

Через плач до нього підбігла вихователька.

- Що трапилось, Никито? - запитала вона. - Тобі погано?

Інші діти припинили бігати, дивлячись на них.

- Тут була мама. - пояснив він.

- Твоя мама... померла.

- Я відчув свою маму... - наполягав Никита.

Вихователька обійняла Никиту.

- Все буде добре. - сказала вона. - Ти справишся з цим.

 Соломія зрозуміла, що сльози її сина через неї.

- Пробач мене. Я тебе люблю. Я більше не буду приходити, щоб тебе не хвилювати. Я більше тебе не потурбую. - пообіцяла вона, але почула цю обіцянку тільки вона сама. 

Соломія полетіла геть подалі від свого сина, щоб його не нервувати, нагадуючи про себе. Скоріше про те, що її більше немає в реальному світі.

У цьому світі живих дні змінювалися ночами, а привид Соломії все продовжував летіти, куди її неживі очі дивилися.

- Стій! Ти куди? - несподівано хтось покликав її.

- Я?.. Ти мене бачиш? - здивувалася Соломія.

- Бачу. - відповів чоловік, який теж просто зависав у повітрі.

- Мене ніхто не бачить.

- Мене теж. Мене теж ніхто не бачить, окрім тебе. Але ти нібито така ж сама, як я. Нежива. Тому ми бачимо один одного.

- Ти?..

- Я привид. І ти теж привид. До речі, я - Родіон.

- А я - Соломія.

- Пропоную триматися разом, бо ми вже не живі та, видимо, не потрібні у світі мертвих. Нас щось тримає тут між світами та не відпускає.

- І що тепер робити? - запитала Соломія.

- Або закінчити справи, які нас тримають, або насолоджуватися своїм небесним життям. - запропонував Родіон.

- Я не знаю, що я не закінчила. Хоча я повинна була як мінімум виростити сина. Але вже не зможу.

- А у мене немає сім'ї. Тоді полетіли до твого сина.

- Ні!

- Чому?

- Він заплакав, коли мене відчув.

- А ми можемо буди на відстані, щоб він тебе не відчував.

- Добре. Полетіли до мого сина.

Соломія повернулася до Никити.

Разом з нею був Родіон.

Вони почали спостерігати за дитиною, намагаючись допомогти, якщо це знадобиться.

Дні проходили один за одним.

Никита жив своїм звичайним дитячим життям.

Соломія вже раділа, що затрималася тут, що може хоч так бути зі своєю дитиною.

Одного разу Никита грав у футбол. М'яч викотився за поле на дорогу.

Никита побіг за м'ячом. Він почекав, коли проїде машина та побіг, не помітивши, що слідом їде інша.

Водій тримався за серце, відчувши себе погано, перед його очима розпливалося зображення, тому перед собою він не помітив хлопчика, який нахилився, щоб підняти м'яча.

Соломія кинулася до Никити, Родія наздогнав її.

В останню мить водій побачив хлопчика, почав гальмувати, але вже було пізно.

Соломія підняла Никиту та перенесла його з дороги на тротуар.

Родіон притримав авто, яке трохи затрималося, а потім запищало своїми колесами від різкого гальмування, проїхало, залишаючи чорний слід від шин.

- Мамо? Це ти мене врятувала? - прошепотів Никита, дивлячись перед собою у простір, в якому насправді знаходився привид Соломії.

Жінка обійняла свого сина - і він це відчув.

- Я тебе люблю, мамо. - тихесенько сказав він.

- Я тебе люблю, Никито. - і хлопчик почув ці слова.

Авто стояло за м'ячем, проїхавши його, всередині водій тримався за серце.

До Никити підбігли люди.

- Ти як? - схвильовано запитували вони. - Як ти вміло стрибнув... Молодець! Якщо би ти не стрибнув, то був би мертвим.

- Мене врятувала мама. - відповів Никита.

- Що? Вона же померла.

- Так. Померла. Вона - янгол, який мене врятував. - Никита вдивлявся у простір, де нікого не було, але він відчував, що його мама саме там дивиться на нього.

У Родіона та Соломії у цей час з'явилися крила за спиною - та їх потягнуло невидимою силою на небо.

Вони взялися за руки та покрокували в повітрі між хмарами.