Глава 8

У давні часи Божественні відбори були справою звичайною і проводились щорічно, в одному з чотирьох королівств, а інколи навіть у двох. Тому головні замки будувались з розрахунком проживання в них втіленого у людську подобу божества. Найвищий поверх повністю належав йому. За його відсутності там ніхто не мав права знаходитись, щоб ненароком не викликати на себе гнів бога. 

Тож, добре знаючи увесь свій замок, я ніколи не бувала на найвищому поверсі. Малою кортіло порушити правила, але батько поставив такий захист, який я ніяк  обійти не могла. Коли вже подорослішала то зрозуміла чому не можна і просто забула про існування поверху для богів.

Сьогодні моя цікавість межувала з внутрішнім страхом знову зіткнутись з Юнієм. Не даремно ж він зветься богом хитрості та всього потаємного. Я не впевнена, що зможу протистояти його впливу. 

В супроводі охоронців та розпорядниці повільно зайшла на заборонений поверх і мало не спіткнулась на рівному місці. Зазвичай вхід на поверх розпочинається з розгалужених, широких та вузьких коридорів. А тут ми відразу, після маленького коридорчика від сходів, потрапили у велетенський простір. 

Кімнатою це приміщення і язик не підніметься назвати. Певно треба з'єднати три наші бальні зали, щоб вийшло таке велике приміщення. Те, що там було дуже багато світла, мене не здивувало, бо я ж бачила ззовні ті необ'ємні вікна і навіть робила колись спробу заглянути в них, літаючи поблизу на Раху, але ззовні я могла бачити тільки себе у відображенні. 

А от незчисленна кількість рослин була для мене сюрпризом. Тут же росли майже цілі дерева. І хтось точно доглядав за ними й за незнайомим мені квітами та за насадженнями різноманітними. Не міг бог це все створити за пів годинки. Чи міг? Я заплуталась не тільки у лабіринтах з рослин та фонтанів зі скульптурами тварин, а й у власних думках. 

Одна з доріжок вивела нас до більш просторої ділянки, де окрім велетенського золотого трону, який був чимось схожий на диван – широкий та весь заставлений різнокольоровими подушками, більше нічого не було. 

Там вже стояли всі дванадцять учасників відбору. Вони були самі, без будь-яких супровідників, на відміну від мене. За моєю спиною стояло троє людей батька і вони нікуди не збирались іти. 

– Я кликав лише учасників відбору, – тихо та якось від того ще більш погрозливо промовив Юній. Він майже лежав на своєму троні, повільно попиваючи щось із кришталевого келиха. 

– Н-наказ короля не з-залишати принцесу, – ледве вимовила по заду мене розпорядниця. 

На що Юній не по-людськи дуже голосно розсміявся. Аж листочки на рослинах зашелестіли. 

– Невже у цьому світі так давно не було відборів, що маги забули головне їхнє правило? – продовжував веселитись Юній. – А головне їх правило це не гнівити бога, якого самі ж і призвали. Геть пішли! – від різкої зміни тону здригнулися всі. Було таке відчуття, що й сам замок здригнувся. Мої супровідники розтанули у повітрі. Сподіваюсь, він хоч не прикінчив їх.

– Так вже набагато краще. Погомонимо у тісному колі, – майже муркотів бог. – Нессарія, я не кусаюсь. Ти можеш підійти ближче.

Я сподівалася, що за моїм пишним вбранням ніхто не помітить як мене підтрушує. Зробила декілька кроків уперед, щоб майже зрівнятись з усіма присутніми тут чоловіками. 

Ці їхні погляди мене нервували майже так само, як присутність бога. Коли тебе прискіпливо розглядають дванадцять чоловіків, то не розгубитись просто не можливо. 

От ніколи я не любила цих надто феєричних церемоніальних суконь, зачісок, купи прикрас, яка була доволі важкою ношею, та надто яскравого макіяжу. Але зараз справді раділа всім цим обладункам принцеси. Бо була ніби за ширмою. Навіть я не бачила себе справжню у дзеркалі, а вони всі тим паче. 

Єдиний, хто точно добре мене знав, це Торіс. Він лише дружньо посміхався мені, не намагаючись розібрати на маленькі часточки. Був ще один відмінний від інших погляд. Якщо точніше сказати, я не могла його зрозуміти просто. Погляд Кайяна. Можливо так і дивляться на об'єкт ненависті. Він певно хотів би мене прикінчити та поки не може. Але ж міг відмовитись від участі й не довелося б тоді терпіти мою присутність та перебування на моїй території.

Можливо і Юній тоді б відразу знищив мітку. А так стоїть он тепер і спопеляє мене поглядом, але думаю не відмовився б спопелити по справжньому.

– Ну що ж, мої крихітки, я не винен, що один ваш король знову вирішив випробувати долю, – почав Юній, а потім глянув допитливо на мене, – Ти йому взагалі рідна? 

– Рідна, – щиро дивуючись такому запитанню відповіла я, а лише потім зрозуміла що то був такий специфічний жарт. Бо ж ніхто не знає чим все це для мене завершиться. 

– Хм, рідна та точно, мабуть, не улюблениця, ахахах, – знову сміявся Юній та клав до рота чергову полуницю з великої таці, яка лежала поруч з ним, на одній з яскравих подушок.

Я мовчала та сподівалася, що за макіяжем не просвічують мої червоні щоки.

– Одже я тут, а це значить тільки одне.  У вас всіх є одна єдина проблема, – бог миттєво скочив на ноги й почав обходити нас по колу. – Вічна проблема… Кохання. Людину можна примусити робити будь-що, але кохати змусити неможливо. Я багато разів спостерігав, як люди вводять і себе й своє оточення в оману, запевняючи, що кохають один одного. Та є одна малееенька деталь, про яку вони вічно забувають. Я бог хитрості, бог усього потаємного. Будь-яку вашу брехню я відчуваю ще до того, як вона повністю сформувалася у ваших маленьких голівках. Тому, – він розвів руки в сторони та так якось по доброму посміхнувся і його подальші слова на фоні такої посмішки звучали ще моторошніше. – Я заберу кожне життя у цій кімнаті, якщо в кінці відбору, а можливо й протягом нього, відчую хоч натяк на нещирість.