Розділ 3

Пробудження для Дарини було приємним, бо Сашко збудив її поцілунком у скроню. Дівчина сіла на ліжку.

– Як ти?

– Краще, ніж учора. Дивись, що у мене є, – він розтиснув пальці: на долоні лежало два сердолікових сонечка. – Поки ми спали, вони повернули наші речі, окрім того, що дав мені Віньянт. І ще залишили новий одяг.

Дарина підійшла до широкого стільця, який також з’явився у приміщенні, поки вони були під дією навіяного сновидіння. На стільці одною купою лежав їхній земний одяг, а іншою, певно, вбрання за місцевою модою. Дарина взяла подивитися строгу сукню у сіро-зелених тонах із широкими рукавами. Переходи барв візерунків були непомітними, ніби колір не нанесли, а створили разом із тканиною. А сама тканина така гладенька і приємна на дотик, що не хочеться випускати її з рук.

– Гарна, – тихо мовила дівчина, притуляючи до себе сукню і шкодуючи, що немає дзеркала. – Гадаю, нам краще перевдягтися, щоб не привертати зайву увагу.

– Твоя правда, хоча й кортить вдягатись як вдома.

– Бо здається, ніби власний одяг здатний захистити, що він броня, – Дарина усміхнулася. – Хоча розумом й усвідомлюєш, що це не так, – вона вдягла своє сонечко. – Відвернися, поки я перевдягаюся. І так дратуюся, що за нами стежать.

Вони розсміялися.

– Я такий радий, що не відмовив тебе летіти, – Сашко вдяг і свій оберіг. – Сподіваюся більше з ним не розлучатися, – він поцілував подарунок коханої.

– Я теж, – у Дарини так тепло світилися очі, що Назарчук ледь стримався, щоб не поцілувати її у вуста.

Одяг в Олександра був схожим на те, у чому до них прийшов Сандер. Тільки накидка трохи іншого крою. Кольорова гамма така сама, як у Дарини, але сірий переважає. На стоячому комірці срібляться хвилі. Для обох передбачили взуття, схоже на чобітки з тонкої шкіри на невисоких підборах. Все відповідно до їхніх розмірів, чи то чужинський одяг та взуття вміли прилаштовуватися. Назарчук накинув на плечі дівчині плащ із застібкою у вигляді гілочки зі сріблястими листочками.

Дарина знайшла під стільцем свій наплічник, дістала з нього заколку, щоб зібрати волосся, та перевірила, чи на місці прихоплене з дому. Сашко зі здивуванням побачив дзвіночки, які привіз коханій з Перу.

– Я з ними не розлучаюся, і тут нічого нашого не залишу. Хай краще не знадобиться, як та дохла миша з анекдоту, – всміхнулася вона і, пересвідчившись, що з дзвіночками все добре, сховала їх у наплічник разом із акуратно складеними їхніми земними речами. – Понесеш?

Назарчук узяв розшитий стрічками наплічник, й удвох вони вийшли у коридор, де на них чекав чи то охоронець, чи то якийсь співробітник у цій будівлі. Нічого не кажучи, чужинець попрямував коридором, і молодь пішла за ним.

Вони проминули троє автоматичних дверей, зроблених із матеріалу, схожого на пластик молочного кольору. Двері відчинялися, щойно до них наближався чужинець. За останніми дверима в очі вдарило сонячне світло, не звичне після штучного освітлення приміщення.

Небо над головною планетою Саягона мало більш зеленавий, ніж синій відтінок. З-за виднокраю тягнуло сірі хмари, підсвічені золотими смугами сонця, до якого вони торкнулися краєм. Теж небо, дивовижно гарне, майже безкрає, але з першого погляду видно, що воно відмінне від небесного склепіння вдома.

На вулиці часто здіймався холодний вітер, певно зараз тут була осінь. Хоча дерева обабіч доріжки темно-зелені і не збираються жовкнути і скидати листя.

Чужинець привів молодь до круглого злітного майданчика, на якому стояв корабель, за стилем схожий на той, на якому вони прилетіли, але більший і сильно подібний на літак з укороченими крилами. З іншого боку до літального апарату підійшов Сандер, сьогодні вдягнений в одяг темно-зеленого кольору з зірками на комірі, по три з кожного боку.

Сашко подумав, що ці зірочки також щось означають, але ж не будеш ставити запитання постійно. Це навіть не ввічливо.

Сандер привітався з ними кивком голови та усмішкою. Той, що супроводжував молодь, мовчки попрямував назад до біло-сірої споруди.

– Сьогодні вітряно, а гори накриває буря. Треба поквапитися, щоб не потрапити у буревій. Не хочу облітати хребет із півдня, це великий гак.

Світловолосий чужинець подав руку Дарині, допомагаючи піднятися відкидними сходинками, і зайшов сам. Назарчук опинився на кораблі останнім. За ним піднявся цей незвичайний трап та автоматично зачинився люк.

– Це пасажирський човник на шість осіб. Призначений для перельотів середньої дальності в атмосфері, – Сандер зайняв крісло одного з двох пілотів, чотири інших знаходилися ближче до стін, щоб пасажири могли дивитися в ілюмінатори. – Олександре, якщо хочеш, сідай поряд зі мною.

Сашко глянув на Дарину, просячи дозволу. Дівчина кивнула. Сама вона обрала місце по діагоналі від Сандера, аби мати змогу однаково спостерігати і за чужинцем, і за краєвидом, що відкриється під час польоту.

Назарчук сів ліворуч від пілота, щоб дивився, як він керуватиме човником. Згадані гори його поки не зацікавили.

Сандер увімкнув систему керування дотиком долоні до панелі. Сашко відмітив, що на його зап’ясті також був браслет із коштовностями. Над іншою панеллю здіймалися мерехтливі обриси керма.