Розділ 3

Як би Ігнат не хотів, та запам’ятати дорогу був не здатний. І навіщо?..

Його супроводили до сектору, схожого на в’язницю. Та й чому схожого?.. Це і була справжня тюрма, хоча мало хто затримувався тут надовго.

Хлопця зачинили окремо від інших бранців, яких він бачив через променисті ґрати, повз які проходив. У його камері так само, як і в інших, три суцільні сірі стіни й одна із заґратченим червоними променями входом.

Ігнат знесилено опустився на підлогу, притулився спиною до холодної стіни й заплющив очі.

Ось і все, пригода скінчилася. Про що б там не розмовляли господар цього міста і вбивця Андрія, ситуація складалася не на його користь. Ігнат не розумів чужої мови, але інтонації та емоції не були для нього таємницею. Почуття живих істот у багато чому подібні, ми ж розуміємо, коли нас люблять чи зневажають тварини, а коли мова йде про розумне життя, то тут усе відчувається значно чіткіше. Його вб’ють, у тому немає сумнівів. Якщо наважився скерувати на когось зброю, знай, що подібне може трапитись і з тобою.

Ігнат глибоко вдихнув, опановуючи себе і відганяючи страх, який незримою липкою тінню підкрадався до нього. Рука сама знайшла під сорочкою сердолікове сонечко, зараз таке тепле. Ця крихітна частинка скарбів його рідної землі – єдине, що в нього залишилося від дому.

Ні, не єдине... Є ще кинджал, достатньо гострий, щоб покінчити з усім і не чекати присуду.

Ігнат хитнув головою, женучи облудні думки про самогубство. Це не його страх, це страх тих, хто поряд. Страх, помножений на сотні голосів. Замкнені тут знають, куди потрапили, а він ні. І поки незнання для нього – спасіння.

До металевих відлунь додалися кроки, й хлопець відчув чужу присутність, ледь помітне тепло живого тіла.

– Ігнате, – покликали трохи невпевнено, вперше промовляючи його ім’я.

Ігнат здійняв погляд. До його камери завітав Лаерн, за чиєю спиною мерехтіли вогненні лазерні ґрати.

"Цікаво, чи вмикаються вони автоматично, щойно заходиш?.. І що буде, коли кинутися на ті промені?.. Чи спалять вони тебе миттєво, чи завдадуть страшних опіків?.."

Ігнат знову зусиллям волі прогнав чужу безнадію. Ця надзвичайно глибока емпатія ятрила його сильніше за біль, пережитий у переходах чи з волі господаря міста.

– Чого прийшов? – Ігнат захищався від страхів нахабством.

– Я можу піти.

Лаерн зробив рух, щоб залишити камеру, та Ігнат скрикнув.

– Не йди! – голоси чужих страхів змовкли у присутності чужинця з вицвілими синіми очима.

– Не хочеш дізнатися, як вирішили твою долю?

Ігнат мовчав: звісно, він хотів, та лячно запитати про таке прямо. Лаерн його розумів, як ніхто інший.

– Дай руку, – чужинець присів біля хлопця.

Дотик був теплим, ніби у тіло переливається світло, лікуючи втому.

– Як ти це робиш?

– Це не складно, ділюся життєвою енергією. Ти робив те саме на кораблі після того, як змінив структуру води.

У карих із прозеленню очах хлопця багато суперечливих почуттів, але страх відступає перед цікавістю. І це добре. Страх не має керувати вчинками і брати у полон думки.

– Я змінив структуру води? Справді?

– Так, бо інакше я був би давно мертвий. Ти знайшов спосіб нейтралізувати отруту. Ти можеш іще багато чому навчитися.

Лаерн очікував, що хлопець у захваті розпитуватиме його, та Ігнат мовчав. Не довіряв, і правильно робив...

– Гаразд, буду з тобою щирим, не люблю залишатися в боргу, тим паче, перед слабшими, – зверхньо продовжив Лаерн, слідкуючи за реакцією хлопця. – В Іштані близько п’яти мільйонів мешканців. Вони не перебувають тут одночасно, багато з них служать на кораблях. Але від кожного є користь. Життя тут коштує дорого. Особливо для чужих тлолокському народу. У тебе є вибір: бути корисним Іштану або померти. Останнє легше, звісно.

Ігнат ніяк не зреагував на звістку про свою можливу смерть, імовірно, подумки пережив її раніше.

"Невже зловив відлуння почуттів ув’язнених поряд?.. Наскільки ж сильні у цього хлопця здібності, якщо він інтуїтивно робить такі речі?"

У намаганні захисти Ігната він назвав свого заручника "кнарі", до кінця не усвідомлюючи, наскільки має рацію.

– І що треба робити, щоб бути корисним для цього міста? – голос Ігната здригнувся.

Як би не підтримував його чужинець, та емоції брали гору. Мало хто зможе залишатися холоднокровним, коли від кожного слова залежить твоє майбутнє.

– Ти маєш навчатися, самовіддано і сумлінно. Тайшені Іштана дав нам рік, щоб ти здобув потрібні навички і вміння. Тоді Ашен Наян вирішуватиме, чи ти зможеш прислужитися його місту.

– Рік?

– Так, цолкін, тлолокський рік, – двісті шістдесят їхніх днів.

– Днів? Хіба у космосі не суцільна ніч? – Ігнат знайшов у собі сили жартувати, страхи відступали, тепер уже власні, приховані від самого себе.

– Ніч? А й справді, – Лаерн посміхнувся. – Але кожен народ зберігає традиції тисячоліттями, навіть коли вони нібито вже не мають сенсу. Ще краще лишаються у пам’яті поколінь назви, міри довжини і часу. Але зараз важливо інше – що ти вибереш?