Частина 2. "Курс на Іштан". Розділ 1

Як би не було лячно опинитися у замкненому просторі посеред холодного космосу, Ігнат із цікавістю дивився, як літають над панеллю, чіпляючи світлові струни, руки Лаерна.

– Що ти робиш? Куди ми летимо? – запитав хлопець, розуміючи, що у відповідь отримає щось ядуче, та чужинець не став над ним знущатися.

– Прокладаю курс, розраховую точки переходу. Коли ми наберемо достатню швидкість, здійснимо перший стрибок.

– Точки переходу?

– А ти гадаєш, можна переміщуватися своїм ходом по прямій? – Лаерн осміхнувся. – Так ми будемо летіти років зі сто. Ти за цей час перетворишся на старого дідугана, – він таки виправдав сподівання Ігната.

Змовкли. Про пункт призначення Лаерн нічого не сказав, а хлопець не перепитував, відчуваючи, що йому не дуже кортить про те знати завчасно.

Вони летіли повз малинову хмару туманності. Зірки попереду були яскраві і схожі на дивовижні барвисті коштовності, та на панелі перед пілотом усе виглядало дещо інакше. У тому голографічному космосі перед кораблем виникла перешкода, теж схожа на хмару, але з дрібних червоних піщинок.

– Астероїди, а швидкість у нас майже набрана, і точка переходу близько. Не хочеться її пропускати. Інший перехід значно довший.

Лаерн послав у далину мерехтливий залп, що створював для них вузький коридор. Та далі сталося непередбачуване: деякі дрібні астероїди стикнулися з іншими й утворили хаос. Коридор ламався, не витримуючи їхнього руху. Корабель швидкості не збавляв, хоча обличчя пілота скам’яніло. Летіти на такій швидкості, не втрачаючи контролю й оминаючи перешкоди, було незбагненною для Ігната майстерністю. Здавалося, ніби чужинець відчуває корабель, мов своє власне тіло.

Та от тіло якраз і дало збій. Мить запізнення, й дрібний астероїд черкнув по обшивці, чим завадив руху. Корабель хитнувся, одразу в його крило влучив більший астероїд. Спрацювала аварійна система, повідомивши про небезпеку різким звуком. Лаерн щось похапцем перемикав на панелі. По скроні у нього збігла краплинка поту.

– Точка переходу.

Зірки згасли, потопившись у мороці. Зникло все, не відчувалося навіть биття серця і дихання. Та за мить минулося, зірки знову сяяли по курсу, хоча й у зовсім іншій конфігурації. Тільки під серцем камінцем лежав холод: перехід не минувся для Ігната легко, але Лаерн виглядав іще гірше. Він зблід, очі хворобливо блищали, руки тремтіли.

Лаерн відстібнув сріблясті ремінці, і ті самі собою втяглися у поруччя пілотського крісла. Чоловік підвівся, зробив два кроки, заточився й упав на підлогу.

Наляканий Ігнат смикнув за сріблясті стрічки, що слугували чужинськими пасками безпеки чи якоюсь йому незрозумілою технологією. Несподівано стрічки відреагували на його бажання звільнитися. Хлопець кинувся до непритомного чужинця.

– Що з тобою? – Ігнат торкнувся руки Лаерна, та ворог справді був без тями.

Серце майже не б’ється, губи потріскались, мов від страшної спеки, він дихає важко і не глибоко.

– Отямся, – Ігнат трусонув Лаерна за плечі, але той ніяк на це не зреагував.

Ворог повністю в його владі. І навіть якщо не шукати чужинську зброю, у нього зостався кинджал, куплений в Єгипті. Удар в серце чи ще простіше – лезом по горлу. Та ворог і без того вмирає... Ось що значили слова смертельно пораненого Віньянта про те, що він зачекає на свого вбивцю.

Ігнат помститься за Андрія і всіх інших безневинно відправлених ним у кращий світ. І він присягався зробити це, не очікуючи, наскільки швидко випаде слушна нагода. Один удар... Але ж тоді він залишиться наодинці з мерцем у цій консервній бляшанці, що летить невідомо куди. Коли помре пілот, Ігнат теж приречений загинути тут без їжі і води. Якщо на борту і є якийсь замінник продуктів, він тут нічогісінько не розуміє. Не зможе надіслати і сигнал біди. Та й кому?.. І курс... Де вони перебувають? Чи хтось зверне увагу на самотній кораблик, що лине у безмежному космосі?..

Ні, це не ворог у його владі, а він сам заручник, і від цього залежить, чи житиме вбивця його найкращого друга.

– Лаерне... – промовляти ім’я ворога було важко і незвично, ніби чуже ім’я гірке і колюче на смак.

Ігнат стиснув руку чужинця, згадавши, як той ще на Землі позичав у нього життєву енергію, та зараз нічого схожого не трапилося. По тілу чужинця пройшла ледь помітна судома.

– Прошу, отямся, – Ігнат благав не від страху.

Чомусь зараз, коли він нарешті міг легко здійснити свою помсту, Ігнатові стало шкода цього самотнього чужинця. А разом із цим почуттям прийшло розуміння, що трапилося з Лаерном. У крові ворога була отрута, підступна і стовідсотково смертоносна. Віньянт переграв свого супротивника, та забирав із собою у небуття і невинного. Хоча навряд керівник міжнародного фонду колись переймався чимось подібним.

Отрута палила ворога з середини, руйнуючи його кров, змушуючи переживати жахливий біль, коли не закричиш і не поскаржишся, бо отрута не дає навіть поворухнутися, не те щоб попрохати про порятунок. Та навряд ця людина просила б допомоги, навіть коли справа стосується власного життя.

Жар відчувався через шкіру, тому й потріскалися губи. Ігнат згадав, що у нього була вода у наплічнику, якщо той, звісно, не зостався на Землі. Але наплічник не викинули, він валявся по інший бік крісла. Залишилося ще пів пляшки води.