Частина 1. "Крок за межу". Розділ 1

Небо посіріло. Майже непомітно у блакиті розлилася імла, домісилася до небосхилу і полонила височінь, підмінила її єство. Таким небо буває напередодні дощу, але зараз хмари пливли лише ближче до виднокраю й одна, пазуриста, зависла над Високим Замком.

Таким неприроднім небо було вже четвертий день. І від того львівські вулиці видавалися тьмяними і неживими. По них так само кудись поспішали люди: хтось у звичних робочих справах, хтось приїхав здалеку і намагався сфотографувати кожну дрібницю навколо. Але всі ці дії були суєтними, не торкалися серця, не затримувались у пам’яті.

Олександр Назарчук тинявся вулицями, не знаходячи собі місця. Він нікого не хотів бачити і чути. Люди дратували його як своєю заклопотаністю, так і закоханістю, але залишатися у чотирьох стінах спорожнілої квартири було ще нестерпніше.

Ця порожнеча колола незрозумілим болем, новим почуттям. Лише зараз Сашко відчув, що втратив брата, хоча поки не зізнавався собі, наскільки дорого б віддав, якби раптом відчинилися двері і не порозі опинився Дмитрик. Хай сп’янілий і дурнуватий, але все ж рідна людина. Рідна... Окрім брата, у ці лихі дні він втратив матір і старшого друга родини. Хоча обоє були живі, та віднині між ними постала непереборна стіна. Й у тому вчувались якісь незбагненні приреченість і невідворотність.

А ще зник Ігнат. Його мобільний знову був поза зоною досяжності. Дарина теж не озивалася. Зателефонувати їй першим і розповісти про все, що трапилося, в Олександра просто не вистачало мужності. Здавалося, щойно він почує голос дівчини, біль, який душить його, прорветься назовні риданнями. Але хіба можна, щоб Дарина бачила його таким слабким? Хіба після такого він не зневажатиме себе до кінця життя?..

Уже чотири дні Сашко почувався найсамотнішою людиною у світі. Після того, як на його руках умирав Ян Валех, він став чужим усім цим людям, у чиєму житті досі є сенс. Назарчук заздрив містянам, яким було куди поспішати і яких хтось чекав увечері. Байдуже, хто саме, але чекав.

І перед очима постійно поставав якийсь дивний образ: птах продзьобав шкаралупу, а назовні виявилася пустеля. Від краю до краю – розпечений пісок. Жити у роздовбаній домівці неможливо, і ступити у цей палючий світ також не можна. Цей негостинний світ убиває... А злетіти немає сил. Самотній птах приречений на смерть.

Вже вкотре ноги приводили Назарчука до місця, яке змінило його назавжди, або просто завершило перетворення. Він увійшов до Палацу Потоцьких однією людиною, а вийшов – іншою.

Й ось він знову тут, біля перехрестя, біля скорботної Діви, захисниці його рідного міста, а попереду, через невеликий майдан, вулиця веде до величного палацу.

Спогади нахлинули млосною хвилею.

...Тремтячою рукою Олександр торкнувся шиї Яна Валеха і не відчув пульсу. Позаду від страху закричала жінка, хтось телефонував у поліцію і в "швидку".

На підлозі кров, і на одязі хлопця теж яскравіють плями. Кров потрапила на тканину, коли керівник міжнародного фонду віддавав Назарчукові ланаяш – металевого птаха із дивовижними різнокольоровими перами. Широкий браслет із затопленими у шкіру дорогоцінними каменями теж поплямила кров, але на темному її майже не видно.

До кінця не тямлячи, що робить, Олександр сховав під сорочку металевого птаха і браслет. Вчасно, і добре, що налякані співробітники музею того не бачили.

Хлопця підняли з підлоги і напівпритомного відтягнули від тіла. Усвідомлення того, що на твоїх очах убили людину, хай і таку, як Віньянт, хай і нібито народжену під зовсім іншими зірками, позбавляло сил триматися. Живим бачити передчасну смерть страшно. Це паралізує.

Від подальшої години у пам’яті майже нічого не залишилося. Назарчука розпитували, що тут трапилося, хто цей чоловік, ким він приходиться загиблому. Олександр не брехав, але відповідав кволо, без подробиць, не відводячи погляду від кривавих плям на паркеті.

Малюнок по малюнку – як нашарування іншої реальності на ще вчора зрозумілий світ. Нова проекція, відлуння, резонанс промовлених передсмертних слів. На їхньому тлі все, сказане слідчим, було несуттєвим.

"Так, ми знайомі... Пан Валех допомагав мені організувати виставку старожитностей в пам’ять по моєму загиблому товаришу Андрію Шульженку. Я був йому зобов’язаний. Ні, ми не товаришували. Тільки спільні справи. Я бачив, як це сталося. Знаю, що ви вже подивилися відео на камерах. Відео на більшості камер зіпсоване? Чоловік із ножем – його давній знайомий. Не знаю, що вони не поділили. Що пан Валех казав мені? Вибачте, це особисте, я б не хотів..."

І ще багато подібних запитань – знову, по колу. А в голові промовляє слабкий голос того, хто звик до власної могутності, як до дихання:

"Хтось має постати перед Зоряною Радою і заявити своє право на подовження угоди про захист Ніхурсаг. Так у Всесвіті називають Землю... Ти маєш полетіти туди... Ім’я – Сандер Лорен. Він відповість на всі твої запитання. Тільки не бреши йому... ніколи... Я перелаштував керування кораблем на тебе... Ти долетиш на автопілоті... Це не складно... І ще... зроби мені послугу. Віддай цей ланаяш Сандеру... Він усе зрозуміє... І пробач..."

Останнє слово, прохання, тепле і таке беззахисне, щире, розпадалося на тисячі відлунь і кров’ю стукотіло у скронях. Одне серце зупинилося, інше – серце вбивці, ще відраховує удари. І якщо він пробачить, чи збережеться у його власному серцебитті це відлуння?.. І чи можна вірити передсмертним словам того, хто міг закатувати тебе самого у горах не так давно?..