Епілог — Відлуння небес

Минув рік.

Світ змінився.

Люди більше не говорили про Безодню.

Не говорили про Каела.

Страх поступово став легендою.

І тільки старі казкарі вечорами розповідали дітям історію про дівчину, яка врятувала небо.

Аелі сиділа на пагорбі над селом.

Тому самому.

Звідки колись почалася її подорож.

У руках вона тримала старий кулон.

Він більше не світився.

Майже.

Лише іноді.

У тихі ночі.

Коли вітер приносив запах дощу.

— Дивно, — усміхнулася вона.

— Я досі сумую за вами.

Тиша відповіла їй.

Але цього разу вона не була самотньою.

Бо десь високо над хмарами вона відчувала їх.

Сіріона.

Ігнара.

Еларіона.

І...

Ноктіара.

Саме його найбільше.

Раптом кулон став теплим.

Аелі завмерла.

Тепло наростало.

Повільно.

Наче серце почало битися всередині каменя.

Вітер різко змінився.

Небо здригнулося.

І тоді над горизонтом з'явилося світло.

Спочатку маленьке.

Потім більше.

Золоте.

Давнє.

Знайоме.

Аелі підвелася.

Серце калатало.

Вона дивилася, як серед хмар починає відкриватися дивний сяючий розлом.

Не темний.

Світлий.

Із нього долинув голос.

Ледь чутний.

Майже шепіт.

— Аелі...

Дівчина різко вдихнула.

Цей голос вона впізнала б будь-де.

Ноктіар.

Кулон спалахнув яскравим світлом.

І вперше за рік на ньому з'явився новий знак.

Не знак Первоздання.

Інший.

Древніший.

Незнайомий.

Аелі торкнулася його пальцями.

І в ту ж мить перед очима спалахнуло видіння.

Небо.

Безкраї золоті острови.

Дракони.

Тисячі драконів.

І величезні ворота зі світла.

Замкнені.

А за ними...

щось прокидалося.

Щось набагато старіше за Безодню.

Аелі розплющила очі.

Видіння зникло.

Але серце калатало так сильно, що вона ледь дихала.

У небі знову пролунав голос.

— Знайди нас.

Час закінчується.

Світлий розлом повільно закрився.

Залишивши після себе лише зорі.

Аелі стояла мовчки.

Потім усміхнулася.

Не сумно.

Не радісно.

По-справжньому.

Так усміхаються ті, хто знову знаходить свій шлях.

Вона подивилася на небо.

І тихо сказала:

— Зачекайте.

— Я йду.