Розділ 29 Вибір між небом і вічністю

Буря над долиною шаленіла.

Тріщина в небі розросталася дедалі більше. Темрява текла з неї, мов чорний океан. Земля руйнувалася під лапами драконів.

Але посеред цього хаосу Аелі стояла нерухомо.

Світло навколо неї стало іншим.

Спокійним.

Глибоким.

Ноктіар дивився на неї з неба.

І відчував.

Вона зробила вибір.

Каел, наполовину поглинутий Безоднею, різко підняв голову.

— Що ти зробила?..

Його голос ламався.

Темрява вже пожирала його тіло.

Аелі повільно піднялася в повітря.

Світлові крила розгорнулися за її спиною величезним сяйвом.

Сіріон схилив голову.

Ігнар затих.

Еларіон завмер.

Бо вони зрозуміли.

Вона обрала перший шлях.

Закрити Безодню.

Навіть якщо доведеться втратити драконів.

Ноктіар різко рвонув уперед.

 — НІ!

Його рев прокотився всім світом.

Він підлетів до Аелі так близько, що вітер ударив у її волосся.

Його очі більше не були темними.

У них палало життя.

Біль.

І страх втратити її.

 — Є інший спосіб!

Аелі дивилася на нього мовчки.

Сльози блищали в її очах.

— Немає…

Ноктіар важко дихав.

Темрява все ще жила всередині нього. Вона рвала його душу, але він боровся.

Заради неї.

 — Я не дозволю тобі зробити це самій.

Аелі ледь усміхнулась крізь сльози.

— Ти вже колись урятував світ.

— Тепер моя черга.

Ноктіар здригнувся.

Наче ці слова поранили сильніше за темряву.

Каел закричав.

Безодня остаточно поглинала його.

— Ви всі загинете разом із цим світом!

Тіньова істота за розломом почала прориватися далі.

Гігантські пазурі роздирали небо.

Сіріон різко піднявся в повітря.

— ЧАСУ БІЛЬШЕ НЕМАЄ!

Ігнар випустив полум’я у Безодню.

Еларіон змусив коріння землі стримувати тріщину.

Але вони слабшали.

Аелі відчула:

ще трохи — і все закінчиться.

Вона заплющила очі.

І покликала силу Первоздання.

Світло відповіло одразу.

Тепло розлилося її тілом.

Вона підняла руки до неба.

І тоді всі чотири дракони одночасно заревіли.

Їхня сила рвонула до Аелі.

Вітер Сіріона.

Полум’я Ігнара.

Життя Еларіона.

Темрява Ноктіара.

Усе злилося в одне сяйво.

Таке яскраве, що ніч зникла.

Безодня закричала.

Світ здригнувся.

Аелі відкрила очі.

Тепер вони світилися чистим білим світлом.

І голос Первоздання пролунав востаннє:

— Рівновага повертається.

Аелі зробила останній крок вперед.

Прямо до розлому.

Ноктіар кинувся за нею.

— АЕЛІ!

Вона обернулась.

На одну коротку мить.

І тихо сказала:

— Дякую… що знайшов мене.

А потім світло поглинуло все.

Небо вибухнуло сяйвом.

Буря зникла.

Безодня закрилась.

І світ завмер у тиші.

Минув час.

Ніхто не знав, скільки саме.

Долина більше не була зруйнованою.

Трава знову росла.

Вітер став тихим.

Драконів більше не бачили.

Люди почали називати їх легендою.

Але іноді…

У найтемніші ночі…

в небі можна було помітити чотири далекі силуети.

І один із них завжди кружляв трохи нижче за інших.

Темно-фіолетовий.

Наче когось шукав.

Аелі повернулася до свого села.

Але вже іншою.

Світло Первоздання більше не палало в ній так сильно.

Та інколи кулон на її шиї все ще ставав теплим.

Наче серце світу продовжувало битись.

Одного вечора вона стояла біля пагорба.

Вітер тихо рухав її темне волосся.

І раптом…

далеко в небі пролунав знайомий рев.

Тихий.

Глибокий.

Рідний.

Аелі підняла очі.

І усміхнулась крізь сльози.

Бо серед хмар на мить з’явилися величезні фіолетові крила.

Ноктіар.

Він не зник.

Він чекав.

І це була не кінцівка.

Це був початок нової легенди.