Розділ 17 Зелені долини

Вітер ніс їх усе далі від гір.

Аелі міцно трималася за луску Варіона. Спочатку страх стискав груди, але поступово він відступив. Замість нього прийшло інше відчуття.

Свобода.

Світ під ними здавався безмежним.

Гори залишилися позаду. Сірі вершини повільно танули в тумані. Попереду розкривався інший краєвид — зелений, живий, дихаючий.

Ліси.

Ріки.

Безкраї долини.

— Це… неймовірно, — прошепотіла Аелі.

Варіон відповів спокійно:

— Світ завжди був таким.

Він трохи повернув голову.

— Просто люди давно перестали дивитися на нього зверху.

Аелі тихо усміхнулася.

Вітер розвівав її темне волосся. Сонце почало підніматися над горизонтом, фарбуючи небо в золоті кольори.

Але через деякий час вона відчула щось дивне.

Повітря змінилося.

Воно стало густішим. Теплішим.

І наповненим життям.

— Варіоне… ти це відчуваєш?

Дракон кивнув.

— Так.

Його голос став тихішим.

— Ми вже близько.

Попереду з’явився величезний ліс.

Але це був незвичайний ліс.

Дерева там були вищими, ніж будь-де. Їхні крони зливалися в одну живу зелену хвилю. Між гілками блищали дивні світляки, навіть удень.

— Це Зелені долини, — сказав Варіон.

Аелі відчула, як по її шкірі пробігли мурашки.

— Тут усе… живе інакше.

— Бо тут спить він.

Дракон почав повільно знижуватися.

Крила шумно розрізали повітря.

За мить вони приземлилися на галявині серед високих дерев.

Земля була м’яка, вкрита густою травою. Навколо росли квіти, яких Аелі ніколи не бачила.

Повітря пахло зеленню і водою.

Вона обережно злізла зі спини дракона.

— Тут тихо…

Надто тихо.

Навіть вітер не ворушив листя.

Варіон уважно дивився вперед.

— Ми прийшли до його меж.

— Меж?

— Так.

Далі ми не підемо.

Аелі здивовано подивилася на нього.

— Чому?

Варіон повільно опустив голову.

— Бо він має прокинутися через тебе.

Серце Аелі почало битися швидше.

— Я… не знаю, як це зробити.

Дракон тихо відповів:

— Ти відчуєш.

І саме в цю мить щось сталося.

Трава під ногами Аелі ледь ворухнулася.

Наче від легкого подиху.

Потім ще раз.

І раптом дерева почали тихо шелестіти.

Хоча вітру не було.

Аелі застигла.

— Що це…

Земля під нею злегка здригнулася.

Десь у глибині лісу пролунав глухий звук.

Наче серце зробило перший удар після довгого сну.

Варіон прошепотів:

— Він відчув тебе.

Аелі зробила крок вперед.

І в ту ж мить усе навколо ожило.

Гілки почали рухатися.

Квіти розкривалися.

Трава піднімалася вище.

Наче сам ліс вітав її.

А потім із темряви між деревами з’явилося світло.

М’яке.

Блакитне.

Воно повільно наближалося.

Аелі затамувала подих.

І раптом величезна тінь піднялася з-поміж дерев.

Довга шия.

Великі крила.

Луска кольору ранкового неба.

Очі — глибокі, мов озеро.

Блакитний дракон.

Його голос був тихим, але сильним.

Він лунав прямо в її думках.

— Нарешті…

Аелі не могла поворухнутися.

— Хто ти?..

Дракон повільно опустив голову.

— Я Ліреон.

— Хранитель життя.

Він уважно дивився на дівчину.

— І ти…

Його очі трохи засвітилися.

— Ти та, на кого ми чекали.

Аелі відчула, як щось тепле розгоряється в її грудях.

Світло.

Сила.

Ліреон тихо сказав:

— Підійди.

І зроби ще один крок до своєї долі.