Розділ 11 Втеча

Рев у горах прокотився вдруге.

Тепер ближче.

Повітря затремтіло, ніби самі скелі прокидалися від довгого сну.

Каел міцно тримав руку Аелі.

— Швидше.

Вони вже бігли вузькою дорогою, що вела за межі села. Каміння ковзало під ногами, трава різала литки, але вони не зупинялися.

Позаду чулося:

крики.

перелякані голоси.

плач дітей.

Аелі озирнулася.

— Ми не можемо їх просто залишити!

Каел різко зупинився.

Його очі були серйозними.

— Якщо ти залишишся — вони загинуть.

Вона завмерла.

— Темрява прийшла не за селом.

Його голос став тихим.

— Вона прийшла за тобою.

Ці слова боляче впали в груди.

Аелі зціпила зуби.

— Я не хотіла цього…

— Я знаю.

Каел на секунду подивився назад.

І в цей момент над горами щось ворухнулося.

Величезна тінь.

Вона ковзнула крізь хмари.

Надто велика, щоб бути птахом.

— Ми втратили час, — сказав він.

І вони знову побігли.

Ліс почався різко.

Темні дерева зімкнулися над стежкою, пропускаючи лише вузькі смуги світла.

Тут було холодніше.

Тихіше.

Аелі ледве переводила подих.

— Каел…

— Не зупиняйся.

— Я не встигну…

Він раптом схопив її за лікоть і потягнув у бік.

Вони сховалися за великим каменем.

У ту ж мить над лісом пронісся звук.

Шурхіт крил.

Глухий.

Важкий.

Аелі завмерла.

Серце билося так голосно, що вона боялася — його почують.

Тінь ковзнула над деревами.

Фіолетове світло мигнуло між хмарами.

Темний дракон шукав.

Каел дивився в небо.

Його рука повільно лягла на руків’я меча.

— Він ще не бачить нас.

— Хто…?

— Слуги темного дракона.

Вона зблідла.

— Слуги?

Каел кивнув.

— Темрява ніколи не приходить сама.

Ліс знову стих.

Тінь зникла.

Аелі видихнула.

— Ми в безпеці?

Каел не відповів одразу.

Він дивився на її зап’ястя.

Знак світився.

Яскравіше, ніж будь-коли.

— Ні.

І в ту ж мить повітря навколо змінилося.

Вітер піднявся.

Але він був іншим.

Легким.

Холодним.

Свіжим.

Листя на деревах зашелестіло.

І раптом у небі щось засвітилося.

Срібло.

Світло розлилося між хмарами.

Аелі підняла голову.

Її очі широко відкрилися.

Високо в небі летів дракон.

Величезний.

Його крила були білосніжні, мов зимові хмари.

Кожен їхній рух народжував вітер.

Його тіло світилося сріблом.

А очі…

блакитні.

Такі самі, як у неї.

Аелі відчула тепло в грудях.

Голос пролунав у її голові.

Спокійний.

Стародавній.

«Я знайшов тебе.»

Сльози раптом підступили до її очей.

— Каел… — прошепотіла вона. — Я його чую…

Каел повільно опустив меч.

Його обличчя стало серйозним.

І трохи здивованим.

— Білий дракон.

Дракон зробив коло над лісом.

І коли його крила розкрилися вдруге — вітер розігнав темні хмари.

Світло сонця повернулося.

Темна тінь у небі зникла.

Слуги темряви відступили.

Дракон ще раз подивився вниз.

Прямо на Аелі.

І тихо промовив у її свідомості:

«Ти — та, що має об’єднати нас.»

Потім він злетів вище.

І зник серед хмар.

Ліс знову стих.

Аелі стояла, не рухаючись.

Її серце билося швидко.

Каел дивився на неї.

— Ти щойно зробила те, що не вдавалося нікому сотні років.

Вона повільно подивилася на нього.

— Що?

Він тихо сказав:

— Ти покликала дракона.