Розділ 10 Коли доводиться йти

Село ще довго гуділо після того, як небо над горами розірвав фіолетовий спалах.

Люди стояли групами, шепотілися, дивилися на вершини, які тепер здавалися чужими й небезпечними.

Ніхто не знав, що саме сталося.

Але всі відчували — щось змінилося.

Назавжди.

Аелі стояла біля свого дому, притулившись плечем до старого дерев’яного паркану. Вона дивилася на гори, які тепер здавалися значно ближчими.

І значно темнішими.

За спиною почулися кроки.

Каел.

— Нам треба вирушати до заходу сонця, — тихо сказав він.

Аелі не обернулася.

— Ти говориш так, ніби я вже погодилась.

Він трохи помовчав.

— Ти вже погодилась.

Дівчина різко повернулася до нього.

— Я нічого не обирала!

Її голос затремтів.

— Я не просила цього! Не просила знаків, драконів і якихось… пророцтв!

Вітер підняв край її сукні.

Каел дивився спокійно.

Але уважно.

— Знаю.

— Ні, ти не знаєш! — її очі блиснули. — Я просто хотіла жити тут! Працювати, допомагати людям, дивитися на ці гори… і знати, що вони ніколи не зміняться!

Вона різко вдихнула.

— А тепер ти приходиш і кажеш, що я повинна все залишити?

Каел мовчав кілька секунд.

Потім сказав тихо:

— Якщо ти залишишся…

Він глянув на гори.

— Темний дракон прийде сюди.

Аелі відчула, як холод повільно проходить по спині.

— Він уже знає про тебе.

Її руки стиснулися.

— І що?

— І тоді це село стане першим, що зникне.

Тиша стала важкою.

Десь у дворі закукурікав півень.

Аелі опустила погляд.

Її дім.

Маленький.

Старий.

Але рідний.

— Я… — її голос став тихим. — Я не хочу йти.

Каел зробив крок ближче.

— Я знаю.

І вперше в його голосі з’явилося щось інше.

М’якість.

— Але іноді світ просить від нас більше, ніж ми готові дати.

Вона подивилася на нього.

— А ти? — тихо запитала вона. — Ти теж не хотів?

На мить у його очах промайнула тінь.

— Я втратив право обирати дуже давно.

Ця відповідь прозвучала важко.

Аелі відчула, що за цими словами ховається ціла історія.

Але зараз не було часу її питати.

Знак на її зап’ясті раптом слабко засвітився.

Каел теж це помітив.

— Вони кличуть тебе.

— Хто?

— Світлі дракони.

Вона подивилася на гори.

Серце калатало.

І тоді вона тихо сказала:

— Добре.

Каел підняв брови.

— Я піду.

Її голос став твердішим.

— Але не тому, що ти сказав.

Вона подивилася на село.

На людей.

На дим із димарів.

— А тому, що я не дозволю, щоб через мене це місце зникло.

Каел повільно кивнув.

— Це правильне рішення.

Вона сумно усміхнулася.

— Не знаю, чи правильне.

— Але сміливе.

Аелі ще раз подивилася на свій дім.

І в цей момент у небі раптом з’явилася темна тінь.

Величезна.

Вона пролетіла дуже високо, майже серед хмар.

Люди закричали.

Каел різко підняв голову.

— Запізно.

Аелі відчула, як знак на її зап’ясті загорівся яскраво.

Вітер різко піднявся.

І в горах пролунав рев.

Глухий.

Стародавній.

Каел схопив її за руку.

— Біжимо.

— Куди?!

— Якщо ми не підемо зараз — ти не встигнеш дійти до храму.

Він подивився в небо.

І його голос став дуже тихим.

— А якщо ти не дійдеш…

рев у горах стане останнім звуком цього світу.