Розділ 9 Ім’я, яке знало небо

Грім у горах прокотився ще раз.

Цього разу довше.

Глибше.

Люди навколо перезирнулися, хтось перехрестився, хтось тихо прошепотів молитву. Повітря ніби стало густішим.

Аелі відчула, як знак на зап’ясті пульсує.

Світло не було яскравим — але воно билося в ритмі її серця.

Мандрівник підійшов ближче.

Настільки, що вона змогла розгледіти його краще. На його шиї, під коміром плаща, виднівся тонкий шрам — у формі півкола.

Наче слід від кігтя.

— Ти відчуваєш це, правда? — тихо запитав він.

Аелі ковтнула повітря.

— Я нічого не відчуваю.

Він не повірив.

— Вони вже знають про тебе.

— Хто — вони?

— Дракони.

Слово повисло в повітрі.

Селяни почали розходитись, але трималися неподалік. Їхні очі були повні страху.

Аелі зціпила зуби.

— Чого ви від мене хочете?

Мандрівник уважно дивився на неї.

— Не я від тебе щось хочу.

Він перевів погляд на гори.

— Світ хоче.

Вітер раптом різко піднявся. Волосся Аелі розвіялося по плечах, чорне, мов ніч.

І в ту ж мить земля знову здригнулася.

Тепер сильніше.

З гір злетіла зграя птахів.

Люди закричали.

Аелі відчула різкий спалах у голові.

Образ.

Темрява.

Величезне око, що світиться фіолетовим.

І голос.

Я бачу тебе…

Дівчина задихнулася і схопилася за груди.

— Аелі! — мандрівник підхопив її за плечі, щоб вона не впала.

Його дотик був теплим.

Справжнім.

— Ти його чула, так?

Вона повільно підняла на нього очі.

І вперше страх у них був відкритим.

— Він… дивиться на мене.

Чоловік стисло кивнув.

— Так.

Вона різко відсахнулася.

— Звідки ти це знаєш?!

Мандрівник повільно зняв рукавицю з правої руки.

На його долоні був знак.

Темний.

Фіолетово-чорний.

Схожий на її — але інший.

Глибший.

— Бо я теж позначений.

Тиша навколо стала майже нестерпною.

— Хто ти? — прошепотіла Аелі.

Він зробив паузу.

І нарешті сказав:

— Моє ім’я — Каел.

І коли він вимовив це, вітер раптом стих.

Наче навіть небо слухало.

— Я належу до Ордену Стражів, — продовжив він тихо. — Ми століттями шукали ту, що народиться зі знаком світла.

Його погляд став м’якшим.

— Тебе.

Аелі похитала головою.

— Ні… я ніхто. Я просто дівчина з цього села.

Каел підійшов ще ближче.

— Ні.

Його голос став твердішим.

— Ти — Первородна.

Слова впали між ними важко.

Наче камінь.

У цей момент із гір вирвався стовп темного світла.

Фіолетовий спалах розірвав небо.

Люди закричали.

Земля затремтіла.

І десь дуже високо, крізь хмари, на мить з’явився силует гігантського крила.

Темного.

Страшного.

Аелі відчула, як знак на її зап’ясті загорівся яскравіше.

І тоді вона почула інший голос.

Глибокий.

Срібний.

Не бійся.

Білий дракон.

Він теж прокинувся.

Каел дивився в небо.

Його очі стали серйозними.

— Він вийшов із печаті.

Аелі ледве дихала.

— Що тепер?..

Каел подивився на неї.

І в його погляді було не тільки розуміння небезпеки.

Було щось ще.

Рішучість.

— Тепер ти повинна піти зі мною.

Вона завмерла.

— Куди?

— Туди, де все почалося.

Він подивився на гори.

— До Храму Первоздання.

І десь високо в небі знову розгорнулися два крила.

Одне — світле.

І одне — темне.

Вони ще не зіткнулися.

Але це було лише питання часу.