Розділ 8 Мандрівник із дороги

День у селі почався звичайно.

Сонце вже піднялося над горами, зігріваючи вузькі вулички, вкриті пилом і старим камінням. Діти бігали між будинками, кури метушилися біля парканів, а люди займалися своїми щоденними справами.

Та сьогодні в повітрі було щось інше.

Напруга.

Наче сама земля слухала.

Аелі поверталася з криниці, тримаючи відро з водою. Вона намагалася думати про звичайні речі — роботу, вечерю, справи вдома.

Але сон не відпускав її.

Очі дракона.

Його голос.

І слова про темряву, що прокидається.

— Аелі! — раптом почувся голос.

Вона підняла голову.

До неї біг маленький хлопчик із сусіднього двору.

— Там… там на дорозі хтось є! — задихаючись сказав він. — Чужий!

Дівчина нахмурилася.

У їхнє село майже ніхто не приходив. Воно стояло далеко від великих доріг, загублене між горами та лісами.

— І що з того? — тихо відповіла вона.

— Але він дивний! — хлопчик понизив голос. — У нього меч!

Аелі завмерла.

Мечі рідко бачили у цих краях.

— Де він?

— Біля старого мосту.

Дівчина поставила відро біля воріт і пішла дорогою вниз.

Коли вона підійшла ближче, кілька людей уже стояли там, тихо перемовляючись між собою.

І тоді вона побачила його.

Мандрівник стояв біля мосту, дивлячись на гори.

Він був високий.

Темне волосся спадало на плечі, а плащ кольору нічного неба був трохи запилений від дороги.

На поясі висів меч.

Справжній.

Не для прикраси.

Його руки були спокійними, але в його постаті відчувалася сила.

Наче він звик до небезпеки.

Аелі зупинилася.

І саме в цю мить мандрівник повернув голову.

Їхні погляди зустрілися.

Його очі були темні, майже чорні.

І в них було щось дивне.

Наче він знав її.

Серце Аелі зробило різкий удар.

Мандрівник повільно підійшов ближче.

Люди трохи розступилися.

— Ви шукаєте дорогу? — запитав хтось із селян.

Чоловік похитав головою.

— Ні.

Його голос був спокійним.

Глибоким.

— Я шукаю людину.

Селяни переглянулися.

— Кого саме?

Мандрівник мовчав кілька секунд.

Його погляд ковзнув по людях.

І зупинився на ній.

На Аелі.

— Дівчину.

У грудях щось стиснулося.

— Яку дівчину? — обережно запитав староста.

Чоловік зробив ще крок.

І тихо сказав:

— Її звати Аелі.

У натовпі стало тихо.

Настільки тихо, що було чути вітер у травах.

Серце Аелі почало битися швидше.

Вона не зробила жодного кроку вперед.

Але мандрівник уже знайшов її.

Він дивився прямо на неї.

І раптом ледь усміхнувся.

— Нарешті.

Аелі зібрала всю свою сміливість і тихо сказала:

— Хто ви?

Чоловік зробив ще крок.

І відповів:

— Той, хто повинен був знайти тебе раніше.

Вона відчула холод у грудях.

— Для чого?

Мандрівник глянув на гори.

Його обличчя стало серйозним.

— Бо дракони прокидаються.

І ти…

частина цього.

Аелі мовчала.

Слова здавалися неможливими.

— Ви божевільний… — прошепотіла вона.

Чоловік повільно похитав головою.

— Я б дуже хотів, щоб це було так.

Він зробив паузу.

А потім тихо сказав:

— Бо темний дракон уже відкрив очі.

У цей самий момент десь далеко в горах прогримів глухий звук.

Наче кам’яні скелі розійшлися.

Люди здригнулися.

Аелі відчула знайоме тепло на зап’ясті.

Вона опустила погляд.

Знак знову світився.

Сріблом.

Мандрівник теж помітив це.

Його очі стали серйозними.

— У нас майже не залишилося часу.