Розділ 7 Знак пробудження

Аелі ще довго сиділа на ліжку, не наважуючись поворухнутися.

Темрява в кімнаті була звичайною — знайомою, тихою. Та всередині неї все ще лунав той голос.

Глибокий. Стародавній.

Вона повільно підняла руку.

На зап’ясті й далі світився знак.

Тонка лінія, схожа на луску. Світло було слабким, але чітким, мов маленька зірка, що з’явилася прямо на її шкірі.

— Ні… — прошепотіла вона.

Аелі провела пальцями по знаку.

Шкіра була теплою.

Живою.

Це було не намальовано.

І не сон.

Вона різко встала з ліжка й підійшла до вікна.

Ніч була темною, але небо над горами світилося дивним сріблястим відтінком. Хмари рухалися повільно, ніби щось велике щойно пролетіло крізь них.

Серце знову почало битися швидше.

— Ти справжній… — тихо сказала вона у темряву.

Але відповіді не було.

Лише вітер.

Ранок у селі почався незвично шумно.

Зазвичай люди прокидалися повільно — хтось виходив до криниці, хтось готував вогонь, діти бігали вузькими вуличками між будинками.

Та сьогодні всі говорили про одне.

Аелі почула це ще здалеку.

— Я кажу тобі, небо вночі світилося!

— Та годі вигадувати.

— Я сам бачив!

— А я чув грім… але бурі ж не було!

Дівчина йшла дорогою до криниці, намагаючись виглядати так, ніби нічого не сталося.

Хоча серце в грудях билося так голосно, що їй здавалося — усі це чують.

— Аелі! — покликала її стара Марена.

Дівчина обернулася.

Стара жінка дивилася на неї уважно, трохи примруживши очі.

— Ти теж бачила небо вночі?

Аелі на мить завмерла.

— Ні… — тихо відповіла вона. — Я спала.

Марена повільно кивнула, але її погляд залишився дивним.

Наче вона не повірила.

— Хм… дивно.

— Чому?

Стара жінка нахилилася трохи ближче.

— Бо такі ночі не приходять просто так.

Аелі відчула холод уздовж спини.

— Які ночі?

Марена подивилася на гори.

Її голос став тихішим.

— Ночі, коли прокидаються ті, кого люди давно забули.

Дівчина міцніше стиснула відро в руках.

— Ви про драконів?..

Стара жінка довго мовчала.

Потім усміхнулася.

Але усмішка була дивною.

— Люди люблять легенди.

І, сказавши це, вона пішла далі дорогою.

Аелі ще довго стояла на місці.

Слова старої не виходили з голови.

Прокидаються ті, кого люди давно забули…

Вона опустила погляд на своє зап’ястя.

Знак зник.

Наче його ніколи й не було.

— Що зі мною відбувається?.. — прошепотіла вона.

І саме в цей момент земля ледь помітно здригнулася.

Настільки слабко, що більшість людей навіть не помітили.

Але Аелі відчула.

Вона різко підняла голову.

Гори.

Там, далеко серед скель, на мить з’явилося темне світло.

Фіолетове.

І з глибини каменю пролунав глухий звук.

Наче щось велике…

повільно прокидалося.

У горах.

Глибоко під кам’яними склепіннями.

Щось ворухнулося.

Величезне око повільно відкрилося у темряві.

Луска темного кольору ворухнулася, стираючи пил століть.

Повітря здригнулося від важкого подиху.

І голос, старіший за людську пам’ять, прошепотів у темряві:

— Я… відчуваю її…

Крила повільно розгорнулися.

— Дитя світла…

Очі дракона засвітилися фіолетовим вогнем.

— Нарешті…

вона народилася.