Розділ 6 Шепіт у снах

Тієї ночі Аелі довго не могла заснути.

Вітер стукав у маленьке вікно її кімнати, наче хтось тихо просився всередину. Дерев’яні стіни старого будинку скрипіли, а десь далеко в долині вили нічні звірі.

Але це було не те, що тримало її очі відкритими.

Тінь.

Вона знову і знову з’являлася перед очима.

Величезна. Безшумна. Нереальна.

Аелі лежала на ліжку, дивлячись у темну стелю.

— Я просто вигадала це… — тихо прошепотіла вона.

Та навіть сама не вірила у власні слова.

Зрештою сон усе ж накрив її.

Але це був не звичайний сон.

Спочатку була темрява.

Глибока, густа, така, що здавалося — вона має вагу. Наче світ навколо зник, залишивши лише порожнечу.

Потім з’явився звук.

Повільний.

Глухий.

Наче величезне серце билося десь дуже далеко.

Бум…

Бум…

Бум…

Аелі стояла посеред темряви.

Вона не пам’ятала, як опинилася тут. Просто стояла босоніж на холодному камені.

І відчувала… присутність.

Повітря раптом ворухнулося.

Із темряви почав з’являтися світ.

Спочатку — легке сяйво.

Потім сильніше.

І раптом перед нею відкрився величезний простір.

Небо.

Безкрає.

І хмари, що рухалися так повільно, ніби сам час тут сповільнився.

Аелі зробила крок.

І саме тоді вона почула голос.

Не словами.

Швидше — відчуттям.

Глибоким.

Старим.

Ти…

Дівчина різко озирнулася.

— Хто тут?

Вітер піднявся сильніше.

Хмари почали розходитися.

І тоді вона побачила його.

Спочатку — лише силует.

Величезний.

Неможливий.

Крила розгорнулися повільно, накриваючи небо, мов буря.

Луска сяяла сріблом і білим світлом, наче вода під сонцем.

А очі…

Очі були кольору глибокого океану.

Аелі не могла поворухнутися.

Перед нею стояв дракон.

Справжній.

Величний.

Старший за самі гори.

Її серце шалено калатало.

— Це… сон… — прошепотіла вона.

Дракон нахилив голову.

Його голос знову пролунав у її думках.

Аелі.

Вона здригнулася.

— Ти знаєш моє ім’я?..

Крила повільно ворухнулися.

Вітер здійнявся довкола неї, але дівчина не відчувала страху.

Лише дивне тепло.

Я знав тебе… ще до того, як ти народилась.

Аелі зробила крок назад.

— Це неможливо…

Дракон дивився на неї довго.

У його погляді було щось більше, ніж просто сила.

Там була пам’ять.

І сум.

Час прокидається.

Небо над ними потемніло.

Десь далеко прогримів грім.

Темрява рухається знову.

Аелі відчула холод.

— Що ти маєш на увазі?..

Дракон розправив крила.

І тоді вона побачила щось страшне.

На одній з його лусок була тріщина.

Темна.

Наче хтось колись намагався зламати навіть його.

Ми спали довго.

Занадто довго.

Вітер різко закрутився навколо.

Хмари почали темніти.

І тепер вона теж прокидається.

Аелі відчула, як земля під ногами здригнулася.

— Хто… вона?

Дракон дивився прямо в її очі.

І вперше в його голосі з’явилася тривога.

Та, що народжена з темряви.

Темно-фіолетовий дракон.

Найстаріший із нас.

Небо раптом розірвала блискавка.

І в її світлі Аелі побачила інше крило.

Темне.

Гігантське.

Десь дуже далеко.

І воно рухалося.

До них.

Дракон різко підняв голову.

Ти повинна прокинутися.

Зараз.

— Чому?..

Бо тепер вони теж знають про тебе.

У наступну мить усе навколо розсипалося.

Небо.

Хмари.

Світло.

Аелі різко відкрила очі.

Вона сиділа на своєму ліжку.

Темна кімната.

Тиша.

Лише її дихання.

І серце, що шалено билося.

Дівчина повільно підняла руку.

На зап’ясті світилося щось дивне.

Тонкий знак.

Наче луска.

Біло-срібна.

І вона слабко світилася в темряві.

Аелі прошепотіла:

— Це… не був сон…

І далеко в горах щось величезне розправило крила.