Розділ 3 Коли земля відповіла

Того дня небо було важким.

Хмари висіли низько над селом, ніби збиралися торкнутися дахів. Повітря було густе, вологе, і навіть птахи літали нижче, ніж зазвичай.

Аелі це відчувала.

Ще зранку.

Щось було не так.

Вона стояла біля річки, дивлячись, як вода повільно тече між камінням. Її пальці ковзали по поверхні води, і холодні хвилі розходилися колами.

— Знову ти тут.

Голос змусив її обернутися.

На березі стояли троє хлопців із села. Старші за неї на кілька років. Вони часто ходили разом — голосні, самовпевнені, з тими усмішками, що завжди означали неприємності.

— Ти що, знову розмовляєш із водою? — засміявся один із них.

Другий підняв камінь і кинув його у річку.

Бризки розлетілися в різні боки.

— Обережно, — сказав третій з насмішкою. — А то вона ще накличе бурю.

Аелі мовчала.

Вона не любила сварки.

Вона просто хотіла, щоб її залишили в спокої.

— Я просто стою, — тихо сказала вона.

— Ти завжди «просто стоїш».

Один із хлопців зробив крок ближче.

— Люди кажуть, ти дивна.

Аелі відчула, як у грудях щось стислося.

— Я не дивна.

— Тоді доведи.

Хлопець різко штовхнув її плечем.

Несподівано.

Аелі втратила рівновагу і впала на коліна біля води.

Каміння під долонями було холодне й гостре.

Вона почула сміх.

Гучний.

Неприємний.

І в ту мить щось у ній тріснуло.

Не гнів.

Щось глибше.

Старіше.

Повітря навколо раптом здригнулося.

Хлопці перестали сміятися.

— Що це…?

Вітер.

Спочатку слабкий.

Потім сильніший.

Він піднявся так раптово, що вода в річці почала хвилюватися.

Аелі підвела голову.

Її очі були широко розкриті.

— Я… не хотіла…

Але вітер уже не слухався.

Він крутився навколо неї, піднімаючи пил і сухе листя. Трава пригиналася до землі, а гілки дерев тріщали.

— Що ти робиш?! — крикнув один із хлопців.

І тоді земля здригнулася.

Ледь помітно.

Але достатньо, щоб усі це відчули.

З річки піднялася хвиля.

Невелика — але неприродна.

Вона розбилася об каміння, обливши берег холодною водою.

Аелі задихнулася.

Її серце билося так сильно, що вона ледве чула власні думки.

— Зупини… — прошепотіла вона.

Але сила ще мить вирувала навколо.

Потім так само раптово все стихло.

Вітер впав.

Річка заспокоїлася.

Лише листя повільно опускалося на землю.

Хлопці стояли нерухомо.

Їхні обличчя були бліді.

— Вона… — прошепотів один.

— Вона відьма…

Це слово прозвучало тихо.

Але воно було важчим за будь-який крик.

Аелі відчула, як холод проходить по її спині.

— Я не…

Але хлопці вже відступали.

Повільно.

Потім розвернулися й побігли до села.

Аелі залишилася сама біля річки.

Її руки тремтіли.

Вона дивилася на воду, що тепер знову текла спокійно.

Ніби нічого не сталося.

— Це не я… — прошепотіла вона.

Але глибоко всередині вона знала.

Це була вона.

І десь дуже далеко, за горами, щось давнє і величезне раптом відкрило очі.