РОЗДІЛ 2 Дитина, яку слухав вітер

Минуло дванадцять років.

Село майже не змінилося.

Ті самі дерев’яні будинки, ті самі вузькі стежки між ними, ті самі поля, що навесні вкривалися молодою зеленню. Люди жили простим життям: працювали, сварилися, мирилися, святкували врожай і тихо боялися довгих зим.

Але дещо все ж змінилося.

У селі з’явилася дівчинка, яку вітер слухав.

— Аелі! — пролунав голос з двору. — Де ти знову поділася?

Голос був суворий, але в ньому відчувалася втомлена турбота.

Дівчинка сиділа на високому пагорбі за селом.

Її ноги звисали зі старого каменя, а довге темне волосся тихо колихалося на вітрі. У руках вона тримала тонку гілку й малювала нею на землі дивні візерунки.

Вона не поспішала відповідати.

Бо слухала.

Ліс дихав.

Десь далеко тріщала гілка. Птахи перелітали між деревами, а вітер приносив запах води з річки.

Аелі заплющила очі.

Вона любила ці моменти.

Тоді світ ставав… зрозумілішим.

— Я знаю, що ти тут!

З-за дерев з’явилася її мати.

Жінка зупинилася, впершись руками в боки.

— Знову втекла?

Аелі усміхнулася.

— Я не втекла. Я просто сиджу.

— Ти завжди «просто сидиш», — зітхнула мати. — А потім я годинами тебе шукаю.

Дівчинка підвелася з каменя.

Її очі були незвичайні — темні, але глибокі, ніби в них завжди щось рухалося.

— Вітер сьогодні інший, — тихо сказала вона.

Мати насупилася.

— Що ти маєш на увазі?

Аелі повернула голову до лісу.

— Він… сердиться.

Жінка мовчала кілька секунд.

Потім тихо сказала:

— Не кажи таких речей іншим людям.

Дівчинка знала цей тон.

Той самий, яким дорослі говорили, коли боялися.

— Чому?

— Бо люди не люблять того, чого не розуміють.

Аелі опустила погляд.

Вона вже це знала.

У селі діти інколи дивилися на неї дивно. Дорослі теж.

Одного разу вона просто сказала, що завтра буде буря.

І буря справді прийшла.

Після цього люди почали шепотітися.

— Вона дивна…
— Вона відчуває речі…
— Може, це знак…

Аелі не знала, що саме означають ці слова.

Але відчувала: щось у них було холодним.

Раптом вітер різко піднявся.

Трава навколо них зашуміла.

Дівчинка завмерла.

— Чуєш? — прошепотіла вона.

— Що?

Аелі нахилила голову.

І тоді… відчула.

Не звук.

Не голос.

Щось інше.

Щось глибоке.

Ніби далеко під землею повільно ворухнулося щось величезне.

Її серце забилося швидше.

— Воно прокидається… — тихо сказала вона.

— Хто?

Аелі не відповіла.

Бо сама не знала.

Але десь дуже глибоко всередині неї щось ворухнулося у відповідь.

Темне.

І стародавнє.

І на мить їй здалося, що десь високо над хмарами розгорнулися величезні крила.

Але коли вона підняла очі до неба — там була лише тиша.