РОЗДІЛ 1 Дівчинка, народжена у ніч драконів

Село спало.

Маленьке, загублене між лісами й пагорбами, воно здавалося крапкою на карті світу, про яку майже ніхто не пам’ятав. Дерев’яні будинки тулилися один до одного, мовби намагалися зігрітися у холодному вітрі, що приходив із гір.

Цієї ночі вітер був дивним.

Він то стишався, то раптом різко здіймався, змушуючи старі дахи скрипіти, а сухі гілки дерев — тихо стукати об вікна.

У невеликій хатині на краю села горіло світло.

— Тримайся… ще трохи… — тихо говорила стара жінка, витираючи піт із чола молодої матері.

Жінка на ліжку ледве дихала.

Її руки стискали грубу тканину простирадла, а очі були заплющені. Біль приходив хвилями — різкими, нещадними, ніби сама земля тягнула її вглиб.

— Вона народиться цієї ночі, — прошепотіла стара повитуха.

І в ту ж мить щось змінилося.

Вітер за вікном раптом стих.

Повністю.

Так, ніби хтось невидимий поклав руку на весь світ і наказав йому мовчати.

Стара жінка завмерла.

— Що… — почала вона, але слова зникли.

Бо небо раптом засяяло.

Світло проникло крізь маленьке вікно, заливаючи кімнату дивними кольорами.

Спочатку — білим.

М’яким, холодним, схожим на світло місяця над морем.

Потім — рожево-червоним, гарячим, мов полум’я.

Потім — блакитним, чистим, як ранкова роса.

І нарешті — темно-фіолетовим.

Глибоким.

Майже живим.

Повитуха підвела голову до вікна.

І її серце пропустило удар.

Вона не могла бачити драконів так, як їх бачили герої старих легенд. Але щось у небі рухалося.

Величезне.

Древнє.

Небезпечне.

І тоді пролунав крик.

Голос новонародженої дитини прорізав тишу так різко, що повитуха здригнулася.

Маленьке тіло в її руках було теплим і сильним.

Дівчинка.

Вона плакала, стискаючи крихітні пальці, ніби вже боролася з чимось невидимим.

Повитуха загорнула її у тканину й обережно піднесла до матері.

— Вона… здорова, — тихо сказала вона.

Мати відкрила очі.

Втомлені, але наповнені світлом.

— Дай мені її…

Коли дитина опинилася в її руках, плач раптом стих.

Ніби вона впізнала тепло.

Ніби вже знала цей світ.

За вікном вітер знову почав рухатися.

Повільно.

Обережно.

Але стара повитуха не могла відірвати очей від дитини.

Бо на коротку мить їй здалося…

що темно-фіолетове світло з неба торкнулося маленької долоні.

І одразу зникло.

Повитуха нічого не сказала.

Лише прошепотіла старі слова, які пам’ятала ще з дитинства.

— Нехай дракони будуть милостиві…

Бо вона відчула щось, що змусило холод пробігти її спиною.

Ця дитина народилася не просто так.

І одного дня світ це зрозуміє.

Навіть якщо буде вже запізно.