ПРОЛОГ Ніч, що прокидається раз на чотири роки

Небо було занадто тихим.

Та тиша не була спокоєм. Вона нагадувала затриманий подих перед бурею — той момент, коли світ завмирає, ніби боїться поворухнутися.

29 лютого.

Ніч, що приходить не щороку. Ніч, якої боялися навіть старі легенди.

На вершинах темних гір стояли люди. Десятки смолоскипів горіли вітром, що свистів поміж кам’яних скель. Племена зібралися разом — уперше за багато поколінь.

Вони мовчали.

Лише старий хранитель ступив уперед. Його волосся було білим, як попіл, а очі — глибокими, мов нічне небо.

— Настала година, — тихо сказав він.

Внизу, між горами, розгортався древній кам’яний круг. Камінь був чорний, старіший за всі їхні історії. На ньому були вирізьблені чотири символи.

Дракони.

Білий — володар вітру і води.
Рожево-червоний — дракон вогню і сили.
Блакитний — хранитель природи і життя.
Темно-фіолетовий — той, хто дивився у саму темряву.

Колись вони жили разом. Колись вони тримали світ у рівновазі.

Але рівновага — річ крихка.

Старий хранитель підняв руки до неба.

— Пробудження близько.

І в ту ж мить земля здригнулася.

Ніби десь у глибині світу щось відкрило очі.

Вітер різко стих.

Потім небо розколола блискавка — але вона не була схожа на звичайну. Її світло розсипалося чотирма кольорами.

Білим.
Червоним.
Блакитним.
Фіолетовим.

Дракони.

Їхні силуети з’явилися високо над хмарами, величезні й давні, як сам світ.

Люди впали на коліна.

Але хранитель не опустив голови.

Бо він знав правду.

Сьогодні прокидаються не лише дракони.

Темрява теж прокидається.

І цього разу вона шукає щось.

Або… когось.

Того ж моменту, далеко від гір, у маленькому селі на краю світу пролунав крик новонародженої дитини.

І небо раптом затихло.

Ніби світ щойно зробив свій вибір.