Розділ 3 Перший ключ

Ранок настав надто швидко.

Аелі майже не спала.

Слова Хранителя знову й знову звучали в її голові.

  «Чотири ключі...»

Вона дивилася на світанок крізь відчинене вікно.

Чотири дракони.

Чотири сили.

І тепер...

Чотири ключі.

Це не могло бути випадковістю.

Вона розклала на столі все, що мала.

Кулон.

Біле перо.

Срібну пір'їну.

Стару карту, яку зберегла після першої подорожі.

Карта більше не була порожньою.

На самому її краї з'явилася тонка золота лінія.

Вона тягнулася далеко на північний схід.

Туди, де закінчувалися людські землі.

Туди, де на карті не було жодного міста.

Лише один напис.

«Долина Забутого Вітру».

Аелі провела пальцем по цих словах.

— Саме там...

У двері несподівано постукали.

— Заходьте.

До кімнати обережно зазирнула її сусідка Марта.

— Вибач, що так рано... Але до тебе знову прийшли.

Аелі різко підвела голову.

— Знову?

— Цього разу не старий.

Хлопець.

Каже, що справа термінова.

Біля воріт стояв незнайомець.

Високий.

Приблизно її віку.

Світло-русяве волосся було скуйовджене дорогою.

За плечима висів лук, а на поясі — короткий меч.

Його зелено-сірі очі уважно вивчали Аелі.

Коли вона вийшла, він полегшено видихнув.

— Нарешті.

— Ми знайомі?

— Ні.

Він простягнув руку.

— Мене звати Рейнар.

Я шукав тебе три місяці.

Аелі не поспішала відповідати.

— Навіщо?

Рейнар озирнувся.

Переконавшись, що поруч нікого немає, тихо промовив:

— Учора вночі над Північними скелями знову з'явився небесний розлом.

У грудях Аелі похололо.

— Це неможливо...

— Я теж так думав.

Він витягнув із сумки маленький уламок кристалу.

Прозорий.

Але всередині нього кружляв вітер.

Живий.

Аелі торкнулася його.

І відразу почула знайомий голос.

Не словами.

Відчуттям.

Сіріон.

Лише одну мить.

Потім усе зникло.

Вона здивовано подивилась на хлопця.

— Де ти це знайшов?

— Біля стародавнього храму.

Його ніхто не міг відкрити.

До сьогодні.

Аелі мовчала.

Рейнар уважно дивився на неї.

— Я не знаю, ким ти є насправді.

Але коли торкаєшся цього кристала...

Він починає світитися.

Так само, як зараз.

Дівчина опустила погляд.

Кристал світився м'яким біло-блакитним світлом.

У цю ж мить карта на столі сама розгорнулася.

Золота лінія змінила напрямок.

І закінчилася в одному місці.

Над назвою:

«Храм Першого Вітру».

Рейнар побачив це.

— Ти теж це бачиш?

— Так.

Він усміхнувся.

— Значить, легенди були правдивими.

Аелі мовчала ще кілька секунд.

Потім спокійно сказала:

— Якщо це справді перший ключ...

То ми повинні вирушати сьогодні.

Рейнар здивовано підняв брови.

— «Ми»?

— Сам ти туди не дістанешся.

І я теж.

Попереду шлях, якого немає на жодній карті.

Він коротко засміявся.

— Мені вже подобається ця пригода.

Аелі усміхнулася у відповідь.

Та в ту саму мить кулон різко став гарячим.

Настільки, що вона ледь не впустила його.

У голові пролунав слабкий, уривчастий голос.

   — ...Аелі... поспішай...

Ноктіар.

Його голос був значно слабшим, ніж раніше.

Наче між ними щось ставало дедалі міцнішою перепоною.

Аелі підняла очі до неба.

І вперше за рік відчула страх.

Не за себе.

За нього.

Вона ще не знала, що в цей самий час за Небесними Воротами одна із золотих печаток розсипалась на дрібні уламки.

І це був лише початок.