Розділ 2 Срібна пір'їна

Аелі ще довго стояла серед ярмарку.

Люди проходили повз, сміялися, торгувалися, обговорювали врожай. Ніхто не звертав уваги на срібну пір'їну, що лежала біля її ніг.

Наче її бачила лише вона.

Дівчина повільно нахилилася й підняла її.

Пір'їна була теплою.

Ледве відчутно тремтіла, ніби жила власним життям.

Вона сховала її поруч із білим пером у сумку.

— Аелі!

Цього разу її покликала сусідка.

— Ось ти де! Я вже думала, що ти поїхала з мандрівними купцями.

Аелі усміхнулася.

— Просто трохи замріялася.

— З тобою останнім часом це часто.

— Можливо...

Жінка уважно подивилася на неї.

— Ти знову дивишся в небо.

Аелі мовчала.

— Знаєш... — тихо сказала сусідка. — Інколи мені здається, що ти ніколи повністю не поверталася додому.

Ці слова боляче влучили в серце.

Бо це була правда.

Частина її душі залишилася там...

Поряд із драконами.

Увечері село швидко занурилося в сон.

Аелі сиділа біля вікна.

На столі лежало біле перо.

Поруч — срібна пір'їна.

Вона вже кілька разів намагалася зрозуміти, що в них особливого.

Та нічого не відбувалося.

— Хто такий Хранитель ключів?.. — прошепотіла вона.

У кімнаті було тихо.

Раптом...

Біле перо засвітилося.

Не яскраво.

Лише легким золотим сяйвом.

Срібна пір'їна відповіла м'яким сріблястим світлом.

Дві речі почали повільно обертатися одна навколо одної.

Аелі підвелася.

— Що?..

Світло ставало сильнішим.

І раптом між ними виникла тонка нитка.

Вона витягнулася до вікна.

Далі.

За межі будинку.

Наче показувала шлях.

Аелі відчинила двері.

Нитка світла вже простягалася селом.

Вона вела до старого пагорба.

Того самого.

Дівчина швидко накинула плащ і рушила за нею.

Місяць стояв високо.

Небо було чистим.

Лише одна яскрава зірка світила просто над пагорбом.

Коли Аелі піднялася нагору, нитка світла зупинилася.

Перед нею стояв старий камінь.

Звичайний.

Вона бачила його сотні разів.

Саме на ньому сиділа після битви.

Саме звідси дивилася в небо.

Та сьогодні камінь був іншим.

На його поверхні з'явилися тонкі срібні лінії.

Вони складалися в незнайомий знак.

Аелі обережно поклала на нього біле перо.

Нічого.

Тоді поруч поклала срібну пір'їну.

Камінь здригнувся.

Під ногами прокотилася легка вібрація.

Знак засвітився.

З-під землі почулося глухе гудіння.

Повітря стало густим.

І просто перед нею почало з'являтися світле зображення.

Не людина.

Не дракон.

Лише прозорий силует у довгому плащі.

Обличчя приховував каптур.

Він промовив спокійним голосом:

— Якщо ти бачиш мене... значить, печатка Небесних Воріт уже слабшає.

Аелі затамувала подих.

— Хто ви?

Силует ніби почув її.

— Моє ім'я стерлося з часу. Але колись мене називали першим Хранителем ключів.

Дівчина зробила крок уперед.

— Ви знаєте Ноктіара?

Після короткої паузи силует відповів:

— Я знав усіх чотирьох небесних драконів... ще до того, як вони стали легендами.

У Аелі перехопило подих.

— Тоді скажіть... де вони?

Силует повільно підняв голову.

— Там, де навіть небо боїться дивитися.

І якщо ти хочеш врятувати їх...

Тобі доведеться знайти чотири ключі.

Бо без них Небесні Ворота ніколи не відкриються.

І в ту ж мить зображення почало згасати...

Та перед тим, як зникнути, Хранитель вимовив ще одну фразу:

 — Поспішай, Аелі... бо цього разу час — твій найнебезпечніший ворог.

Ніч знову

стала тихою.

Та дівчина вже знала.

Її нова подорож почалася.

І цього разу шлях лежав не через ліси чи гори.

Він вів до чотирьох загублених ключів, про які людство забуло тисячі років тому.