Розділ 1. Поклик. Частина друга.

Аелі завмерла.

Її погляд був прикутий до неба.

Золота смуга зникла так само швидко, як і з'явилася.

Ніби нічого й не сталося.

Лише кулон усе ще світився м'яким теплим світлом.

Вона торкнулася його пальцями.

— Ноктіаре... — ледве чутно прошепотіла вона.

Відповіді не було.

Тільки вітер лагідно торкнувся її волосся.

Та цього разу він приніс із собою інший запах.

Не дощу.

Не лісу.

Висоти.

Холодного каменю.

І свіжої води.

Саме так пахли Небесні острови, які вона бачила у своєму останньому видінні.

Серце пропустило удар.

— Це справді ти...

— Аелі!

Голос знизу змусив її здригнутися.

На стежці стояв хлопчик років десяти.

Він захекався від бігу.

— Тебе всюди шукають!

— Мене?

— Так! На ярмарку з'явився якийсь дивний чоловік. Він питає про тебе.

Аелі насупилася.

— Про мене?

Хлопчик швидко закивав.

— Каже, що приніс те, що належить лише тобі.

У грудях щось неприємно стиснулося.

— Як він виглядає?

— Старий... дуже старий. У сірому плащі. І... — хлопчик на мить замовк. — У нього дивні очі.

— Які?

— Срібні.

Аелі відчула, як по спині пробіг холод.

Вона ще ніколи не бачила людей зі срібними очима.

Ярмарок гудів голосами.

Торговці голосно вихваляли свій товар.

Діти бігали між рядами.

Музиканти грали веселу мелодію.

Здавалося, життя повернулося до звичного ритму.

Та Аелі майже нічого не помічала.

Вона уважно вдивлялася в обличчя людей.

Незнайомця ніде не було.

— Він стояв тут... — тихо сказав хлопчик. — Я сам бачив.

— Може, вже пішов?

— Не знаю...

Раптом позаду пролунав спокійний голос.

— Ти все ж прийшла.

Аелі різко обернулась.

Перед нею стояв чоловік похилого віку.

Його довге сиве волосся спадало на плечі.

Сірий плащ був укритий дорожнім пилом.

Але найбільше вражали очі.

Срібні.

Наче віддзеркалення місячного світла.

Він дивився на Аелі так, ніби знав її все життя.

— Хто ви? — тихо запитала вона.

Старий ледь усміхнувся.

— Моє ім'я давно втратило значення.

Він дістав із-за пазухи невеликий згорток.

Загорнутий у темно-синю тканину.

— Це належить тобі.

— Ви помиляєтесь.

— Ні.

Він простягнув згорток.

— Мені наказали передати його лише тоді, коли кулон знову засвітиться.

Аелі завмерла.

— Звідки ви знаєте про кулон?

Старий нічого не відповів.

Лише подивився на нього.

Світло каменя відбилося в його срібних очах.

— Бо я чекав цього дня майже дев'ятнадцять років.

Повітря ніби стало важчим.

— Дев'ятнадцять?..

— Ти була ще немовлям, коли один чоловік попросив мене зберегти це.

Аелі затамувала подих.

— Хто?

Старий похитав головою.

— Він сказав, що ти сама дізнаєшся його ім'я... коли відкриєш згорток.

Він поклав його в долоні Аелі.

Тканина була холодною.

Але крізь неї відчувалося слабке биття.

Наче всередині билося маленьке серце.

Аелі обережно розгорнула вузол.

Усередині лежало перо.

Довге.

Бездоганно біле.

Його кінчики мерехтіли сріблом, а по всій поверхні проходили тонкі золоті прожилки.

Вона ледь торкнулася його.

І в ту ж мить перо спалахнуло.

Навколо здійнявся порив вітру.

Перед очима Аелі промайнуло коротке видіння.

Величезні Небесні Ворота.

Ноктіар.

Сіріон.

І глибока тріщина, що повільно розповзлася по золотій печатці.

А потім вона почула слова, від яких у неї завмерло серце.

 — Знайди Хранителя ключів... доки небо ще не впало.

Світло згасло.

Перо знову стало звичайним.

Аелі різко підняла голову.

— Де він? Хто такий Храните

ль?

Але перед нею вже нікого не було.

Старий зник.

Наче розчинився серед натовпу.

Лише на землі, там, де він стояв, лежала одна-єдина срібна пір'їна.

І Аелі зрозуміла...

Її мирне життя закінчилося вдруге.