Розділ 1

Минув рік.

Для когось це був лише ще один рік мирного життя.

Для Аелі — ціла вічність.

Вона прокинулася ще до світанку.

Звичка залишилася після довгих мандрів. Навіть коли небезпека зникла, тіло пам'ятало ночі біля згаслого багаття, шурхіт у темному лісі та ранковий холод.

Кімнату заповнювало м'яке сіре світло.

За вікном уже чувся спів птахів.

Село повільно оживало.

Хтось відчиняв ворота, виганяючи худобу на пасовище. Десь загавкав пес. Із сусіднього двору долинув запах свіжого хліба.

Аелі усміхнулася.

Колись вона мріяла повернутися саме до такого життя.

Тихого.

Спокійного.

Без битв.

Без страху.

Та дивно...

Тепер ця тиша іноді здавалася надто гучною.

Вона одягнула темно-синю сорочку, шкіряний пояс і старий плащ, який давно став її улюбленим. Меч, подарований після битви, висів на стіні.

Вона вже кілька місяців не брала його до рук.

Пальці мимоволі торкнулися руків'я.

Холодний.

Мовчазний.

— І нехай так буде, — тихо промовила вона.

Вона вийшла надвір.

Ранкове повітря пахло росою.

На городі вже працювала сусідка.

— Доброго ранку, Аелі! — привіталася вона.

— Доброго.

— Чула? Сьогодні ярмарок.

— Справді?

— Та ще й який! Кажуть, приїхали торговці аж із північних земель.

Аелі усміхнулася.

— Тоді обов'язково зайду.

Жінка кивнула й повернулася до роботи.

Аелі рушила вузькою стежкою до пагорба.

Того самого.

Саме тут вона востаннє бачила драконів.

Саме тут почула останній рев Ноктіара.

Вона сіла на великий камінь.

Вітер тихо ворушив її темне волосся.

Блакитні очі вдивлялися в далекі гори.

— Ви справді більше не повернетеся?..

Запитання розчинилося у тиші.

Минув рік.

І жодної відповіді.

Аелі опустила голову.

Кулон, який завжди носила на шиї, холодно торкнувся долоні.

Вона давно перестала чекати, що він знову засвітиться.

Та все одно не знімала його.

Бо це була єдина річ, що поєднувала її з тим життям.

Із драконами.

Із Ноктіаром.

Раптом...

Кулон став теплим.

Аелі завмерла.

Тепло швидко перетворилося на жар.

Вона міцно стиснула камінь у долоні.

— Ні...

Цього не може бути...

Світло вирвалося з-під її пальців.

Тихе.

Золоте.

Таке саме, як тієї ночі.

Повітря навколо ніби застигло.

Навіть птахи перестали співати.

А потім вона почула голос.

Ледь чутний.

Наче його приніс сам вітер.

— ...Аелі...

Вона різко підвелася.

Серце калатало так сильно, що перехопило подих.

— Хто тут?

Тиша.

Лише вітер.

І знову...

— ...Аелі...

Тепер вона впізнала його.

Цей голос неможливо було забути.

Ноктіар.

Вона заплющила очі.

— Це сон...

Але кулон продовжував світитися.

А десь високо над хмарами на мить спалахнула тонка золота смуга.

Наче саме небо...

Починало відкриватися.