Пролог За Небесними Воротами

Темрява більше не була ворогом.

Вона стала небом.

Безкраїм. Холодним. Безмовним.

Ноктіар летів крізь густі сріблясті хмари. Його широкі крила майже не рухалися — потоки повітря самі несли його вперед. Унизу не було ані лісів, ані річок, ані людських поселень. Лише нескінченний океан світла, над яким здіймалися острови, завислі просто серед неба.

Саме сюди повернулися дракони після закриття Безодні.

До своєї справжньої домівки.

Колись ці небеса були наповнені життям. Тут лунав сміх дітей, які народжувалися серед драконів, співали птахи, шуміли небесні водоспади, а золоті міста сяяли так яскраво, що їх можна було побачити навіть із землі.

Тепер усе мовчало.

Ноктіар опустився на край одного зі скелястих островів.

Перед ним височіли Небесні Ворота.

Величезні.

Створені не з каменю, а зі світла.

Їх прикрашали незнайомі символи, які не могли прочитати навіть дракони.

Вони були зачинені.

Тисячі років.

— Вони не змінилися... — тихо промовив Ноктіар.

За його спиною пролунав знайомий голос.

— Змінилися.

Ноктіар обернувся.

Із блакитного туману вийшов Сіріон.

Білий дракон виглядав стомленим. Його луска вже не сяяла так яскраво, як колись.

— Послухай.

Ноктіар завмер.

Спочатку він нічого не чув.

Та за мить...

Десь із-за Воріт долинув слабкий удар.

Наче хтось ударив долонею з іншого боку.

Потім ще один.

І ще.

Ноктіар відчув, як холод пробіг уздовж хребта.

— Це неможливо.

Сіріон не відповів.

Він лише дивився на Ворота.

Удар повторився.

Тепер сильніше.

Світло навколо них ледь помітно здригнулося.

Золоті символи спалахнули.

І раптом...

Пролунав голос.

Тихий.

Настільки тихий, що його майже неможливо було розібрати.

— Допоможіть...

Ноктіар різко підняв голову.

— Ти чув?

— Так.

— Це дракон?

Сіріон мовчав довше, ніж хотілося.

Потім повільно відповів:

— Ні.

Цей голос... старіший за наш народ.

Над островами здійнявся вітер.

Десь далеко заревів Ігнар.

Наче теж відчув небезпеку.

У ту саму мить один із символів на Небесних Воротах тріснув.

Тонка золота тріщина повільно поповзла вниз.

Ноктіар не міг відвести погляду.

Він пам'ятав легенди.

Якщо хоча б один символ руйнується...

Значить, печатка слабшає.

А якщо печатка впаде...

Те, що перебуває по той бік, знову побачить світ.

Сіріон тихо промовив:

— Ми повинні сказати їй.

— Вона більше не належить цьому світу, — відповів Ноктіар, хоча сам не вірив власним словам.

— Аелі — людина.

— Вона стала більшою, ніж просто людина.

Ноктіар заплющив очі.

Перед ним постало її обличчя.

Темне волосся.

Блакитні очі.

Несмілива усмішка.

Дівчина, яка врятувала не лише людей.

Вона врятувала і його.

Він повільно поклав лапу на холодні Небесні Ворота.

— Пробач...

Його голос був майже шепотом.

— Але мені знову потрібна твоя допомога.

У ту саму мить символи на Воротах спалахнули.

І далеко... дуже далеко...

У людському світі кулон Аелі став теплим.