Неочікуваний порятунок

Я геть зневірився, чомусь в собі. Мабуть через те, що не чинив опору. Раптом, у мене в голові з'явилась чудова (ні) ідея. Мені треба стати риссю! Чому я раніше не додумався?!!

Мариво. І от я вже хоч можу зіп'ятись на ноги, ну, лапи.

--- А одразу не можна було так зробити? --- прохрипіла дівчина --- Я надриваюсь, а він собі прохолоджується!

Мені так хочеться сказати їй: "я в такій подобі довго не пробуду", але навряд чи вона мене зрозуміє. Тож лишається тільки зціпити зуби і іти за нею. Мені відкрилась купа запахів і звуків, та й бачив я набагато краще. І саме це врятувало нам життя. Почулось тихеньке дзижчання. Я сахнувся в сторону і краєм ока помітив волотя, мить, і жало б проткнуло дівчину, але... Ні, не буду себе хвалити. Порівняно з тим, що зробила Маруф, це -- пил. Я притис могутньою лапою волотя до землі і кігтями відірвав жало, ще кілька ударів, і потвора розтікається противним киселем.

--- Не думай, що ми квити, ти колись тягав мішки з зерном?

Їй справді було дуже тяжко. Я пригнічено схилив голову, це мало б бути вибаченням.

--- Не ображайся --- вона обійняла мене за шию --- Я не це хотіла сказати.

Відповісти я не міг. Просто тиранувся їй об вилицю. Хоч якась психологічна підтримка в ці складні часи. А потім ще навалиться розуміння того, що місто пало, і наше колишнє життя знищене потворами... Краще навіть про це не думати! Я потрусив головою відганяючи видіння жахітть.

Минали години. Сонце котилось до обрію. Опустились сутінки і Маруф нічого не бачила. Настала моя черга нести дівчину. Усе-таки я більший за звичайну рись, а вона невисока, тож...

А що як хтось іде за нами? Що побачить він? Те, що зник мій слід можна пояснити тим, що дівчині довелось мене залишити, бо скінчились сили, або той, кого тягли скінчився, а далі якийсь монстр розібрався з трупом. У подобі рисі я не лишав слідів. І що подумає та людина, коли зникнуть відбитки людських ніг? Він може пропасти!

Тож я підривав сніг кожні п'ять кроків. Так ті, що за нами ідуть, не втратять слід.

Десь опівночі в мені скінчилась магія. Я просто перетворився сам на себе і впав на сніг. Маруф злякано підскочила і допомогла мені перевернутись на спину. Щільніше закутала в накидку. Почувався  я краще ніж вранці, міг підняти голову. Дівчина скрутилась поряд і швидко заснула.

Усю ніч у мене скажено калатало серце. Жах затьмарював розум. Якби якийсь монстр забрався сюди, то я нічого не зміг би зробити. На щастя Маруф прокидалась кожні кілька хвилин і заспокоювала мене. Я тихо хрипів їй щось у відповідь, але навряд чи вона мене чула.

--- Все буде добре Стеф...

--- Тільки... Будь... Уважна...

Вона засопіла носом. Ніч пролетіла як одна тривожна мить. На ранок я був втомлений і сонний. Мені так і не вдалося заснути. Морзе повітря кололо легені. Небо було ясним, сніг білим, але ми бачили лише руїни міста. Ми дійшли до узлісся і до міста було рукою подати.

--- Я збігаю до міста на хвилинку, може в мене в дома щось лишилось. І я до тебе теж зайду.

--- Не й... Йди...

Вона швидко побігла до околиці. Я затремтів. Вона пішла. Магії в мені було ще не достатньо для перетворення. Хотілось покликати її, але вона мене б не почула. Я простягую руку, жахаюсь. Наді мною схилився упир. Намагаюсь кричати, але навіть якби я був у нормальному стані мій голос би не почули. І тут упир замерзає.

--- Встигла! --- вигукує Маруф і обіймає мене. Знову. Так, що хребет хруснув --- Може спробуєш встати?

--- Навряд чи...

--- Я вірю в тебе.

Вона бере мене за руку і пихтячи допомагає підвестись. У мене підгинаються ноги, але я мушу вистояти і піти. Дівчина підвела мене до дерева і провела ревізію того, що знайшла. У неї збереглись речі з спальні. А в мене усе було в сумці, яку вона і знайшла. Нам пощастило!

--- Ну, пішли потихеньку.

Вона обережно і лагідно підтримувала мене. Кожні десять -- п'ятнадцять хвилин ми зупинялись, бо я засапувався і мені треба було віддихаттсь. Вона терпляче чекала, поки я відновлю дихання. Через кілька таких переходів я ішов майже самостійно. І коли ми наткнулись на кількох маврів (людиножуки). Я навіть зміг стріляти. І здавалося б, усе налагоджується! Та не тут то було! Знову почалась негода. Щоб не загубитись ми тримались за руки. Блукали лісом, боячись зустріти монстрів. Холод пронизував до кісток. Волосся вкривалось інієм. Сили покидали нас. І коли надія майже згасла...

--- Там люди!--- почули ми.

Серце радісно тьохнуло!