Напад на місто

Я шукав мисливців, щоб піти на дальній кордон з отими істотам з прадавньої магії. Але кордони вирішили піти до мене. Коли задзвонили тривогу я не розумів, що відбувається. Усі бігали і кричали. А тоді гонець відправив мене на захист міста і пішов шукати ще здатних тримати зброю.

Я опинився на міській стіні. Там було багато інших стріль...

--- Що ти тут робиш?!! --- закричав я на невисокого рудого, вдягненого в широкий одяг лучника, чи точніше лучницю.

Нащо Маруф обрізала волосся?

--- Захищаю Ардеяр...

--- Іди звідси!

--- Мене не випустять, Стеф --- уперто сказала вона.

--- Твоя правда. Але тримайся поряд! --- мені доводилось кричати, щоб вона мене почула. Ох, якби ж то мій голос був хоч трошки гучніший!

--- Триматимусь --- вона припала до бійниці біля мене.

І тут прийшла лавина (так називають зграю монстрів). Тут були і кумкала, і волоті(оси з скорпіонячим жалом), і завивайла(зомбовані напівзгнилі коні), і химери(зомбовані люди зрізними мутаціями) і ще багато видів монстрів які я не знаю.

Коли лавина підійшла ближче ми почали обсипати їх стрілами.

Раз...

Два..

Три. Я збив особливо спритного волотя.

Чотири...

П'ять...

...

Десять...

...

Тридцять...

...

Сорок п'ять...

У Маруф скінчились стріли. Вона розгублено глянула на мене, наступила брови і в неї в руках з'явилась крижана подоба снаряду!

Сорок вісім...

...

Шістдесят...

...

...

...

Я здер шкіру на пальцях об тятиву. На каміння закрапала кров. Зціпивши зуби стріляю далі...

--- Руйначи! --- лунає розпачливий крик. (Руйначі це камікадзе)

І тут осипались стіни! В останню мить я ухопив Маруф за руку і потягнув далі, я маю її врятувати! Але не встиг... 

--- Стрфлел'яль!

Я відкрив очі. Ледь живий, підняв погляд на дівчину. Вона з тривогою зазирала мені в очі.

--- Що нам робити? --- вона схопилась за голову--- Почалась завірюха, нічого не видно!

Я спробував підвестись, але кінцівки не слухались. Біль пронизав мене. Встати я так і не зміг, навіть, звестись на лікті, та підняти голови я теж не міг! Зі стогном простягнув руку до неї і хотів прошепотіти, щоб вона ішла, але навіть якби я видушив кілька слів, вона б не послухалась.

--- Я допоможу, зараз... --- вона намагалась підняти мене, але це не призвело до видимих результатів --- потерпи, ще трохи...

Я не міг нічого сказати. Дівчина вчепилась в рукав моєї туніки і поволокла кудись.

--- ...ще трохи... --- повторила вона.

Стогнучи, дівчина тягла мене через негоду. Раптом почулось противне виття. Завивайло! Схоже один заблукав, і тепер ішов просто на нас! Маруф напнула лук, і пустила в завивайла морозну стрілу. Снаряд влучив в груди коня і той вкрився льодом. Я вражений! І знову вона волочить мою безвільне тіло по снігу. Не кожному вистачить сили духу для чогось подібного.

Так по моїм почуттям минуло кілька годин. Я намагався сказати багато разів, щоб вона ішла, але сили для цього в мені не знайшлось. Іноді на нас натикались завивайла, вони бродили попід звалищами міста і шукали поранених, або мертвих.

Як Маруф врятувалась від ушкоджень? Ми стояли на п'ятиметровій стіні, яка осипались в нас під ногами. Але невідома сила захистила її. На відміну від мене, сумно. Ну а що ще можна сказати? Цікаво, амя колись узагалі стану на ноги? Чи залишуся калікою? Якщо так, то Маруф дарма старається. А ще я можу стати повністю паралізованим! Або померти! "Якщо я помру --- подумав я--- то краще зробити це зараз, щоб вона не мучилась". Якщо прожити п'ятнадцять років свого життя серед некромантів, то смерть сприймається інакше. Може, з мене зроблять зомбі, чи скелета, а якщо у мій скелет вселять дух, то буде зовсім добре! Якщо хтось думав,  що всі скелети тупі, то він глибоко помилявся. Ті, яких створив умілий майстер, такі ж розумні, як і ми! Деякі навіть людяніші за людей! Хоч це і звучить кумедно.

Так, щось мене несе не в тому напрямі.