Помилковий

Великі лапаті сніжинки падають з неба. Свої перші п'ятнадцять років свого життя я провів у вічних снігах півдня хоч останні три усе у мандрах. Тож така погода мене радувала. Сніг засипав геть усе і я провалювався аж до середини литки. Настрій був просто чудовий, давно вже не почувався так добре. Останнім часом мене мучили тривога і страх. Ну і однолітки. Особливо у академії, яку я закінчив кілька місяців тому. Здебільшого наді мною знущались через незвичну зовнішність. В мене була жіночна фігура, щось типу овальне обличчя, давно нестрижене сіро-попелясте "сіль з перцем" волосся плавними масними хвилями спадає майже до плечей, лицем я був більше схожий на батька некроманта, великі чорні як два вулики очі облямовані довгими віями і увиразнені тонкими, такими ж чорними, бровами зігнутими так, що роблять погляд розгубленим, гострий ніс і вузький рот. Від матері, цілительки з паладинського ордену, мені дістались лише деякі риси, дрібні неакуратні бляклі веснянки, ніс трохи крипатий і губи насиченого вишневого кольору, ще у мене суха і бліда шкіра і через це особливо вигадливі дражнять мене порцеляновою лялькою. Так склалась моя доля, що з мамою я майже не бачився, оскільки я був сином від некроманта. Лілан була проти, але як тільки я перестав пити материнське молоко їй заборонили мене бачити. У цьому плані некроманти були добродушніші, тож виростив мене Сатурн сам. Лілан я майже не пам'ятаю, лише бачив її портрет у книзі, вона була відома. А потім мене віддали до академії. Перші два курси я зустрічався з батьком на канікулах, але три роки тому прийшов лист, у якому він казав, що почались скрутні часи і що він знайде мене трохи згодом. І більше від нього ні слуху ні духу. Сумно, одним словом.

Я простяг долоні ловлячи сніжинки. Хотілось ще висолопити язика, але мені вже вісімнадцять років тож...

Раптом мені в спину прилетів сніжок.

--- Гей! Набір літер, чого такий понурий га?

--- Я Стрфлєл'яль!

--- Що ти там пищиш? --- ще один момент, у мене дуже тихий голос --- Ти зустрічав хоч одну людину яка змогла вимовити твоє ім'я?

--- Що тобі треба? --- я стис кулаки, але насправді виглядав я смішно. туніка з рукавом була завелика в плечах, і узагалі усюди, з штанами та ж сама історія, хоч поручча і чоботи до колін були підходящі. Доповнити цю сміхоту луком у сагайдаку, який б'є мене нижче спини коли я іду, і клоун готовий.

--- Нічого, набір літер, я просто спитав! --- ставний, білявий і зеленоокий Ультар спеціально говорив голосно, щоб ще більше висміяти мій тихий тонкий голос.

--- Відчепись --- буркнув я під ніс, насунув каптур і швидко пішов геть.

--- Ну іди іди.

Йому обов'язково потрібно лишити останнє слово за собою. Краще не відповідати, усе-одно придумає щось. Усе зіпсував, ні ну чому Ультар причепився саме зараз? Що потягло його прогнати того духа радості, який прийшов до мене вперше за такий довгий час?! Чому він завжди з'являється у той момент, коли у мене починає щось налагоджуватись?!!

Я дійшов до головної площі і вмить забув про Ультара! Уся площа була вкрита акуратною бруківкаю, а у її центрі був крихітний парк представлений колом оточеним ялівцем, для якого лишили прогалини у накритті і поробили стежки до центру, де було встановлено лавки, ліхтарі, і фонтан у центрі. Припорошені снігом ялинки створювали неповторну атмосферу, ліхтарі горіли розміреним світлом, а фонтан, що напувався з підземної ріки замерз кригою. У повітрі літав запах кориці і імбиру, він ішов від прилавків на площі. Це усе було настільки прекрасним, що я навіть на помічав, що на мене дивляться з острахом. І чому усі судять по зовнішньому вигляді? Типу очі -- дзеркало душі? А що мені робити, як у мене вони чорні? Я ж у цьому не винний!

Вітер випав в обличчя іскристими сніжинками, змушуючи мене пирхати. Але сонце усе-таки знаходило щілинки у завісі хмар і простягало свої ласкаві промені до землі. Це була найкраща погода, яку я міг тільки уявити!

Бам! Я задивився на дерева і врізався у стінку одного з прилавків.

--- Обережніше! --- до мене підскочила рудоволоса дівчина --- Іди краще у них врізайся --- она забіякувато зиркнула на прилавок навпроти. Наскільки я пам'ятаю, вони продають схожі товари.

Я підвівся, обтрушуючи сніг з колін. Вона з цікавістю мене розглядала. Ну хоч не називає мене чимось поганим. Вже щось!

--- Тобі не холодно?

--- Ні, начебто --- я одягнений і справді легко для такої погоди.

--- Маруф! Відчепись від нього! Краще виклади свічки, вони зараз на розхват!

Руда ще раз глянула на мене, як на екзотичну тваринку в звіринці і повернулась до прилавку.

Провівши її поглядом, я побрів своєю дорогою. Мені треба було дістатись до печери, де заселилися кумкала, один з різновидів монстрів. Отих, які насправді згущення магії. Там часто влаштовують рейди, і можна розжитися, на щось, що можна вигідно продати.