2.2

Я повільно обернулася. І зустріла його погляд.

Ті самі очі.

Із сну.

Хижі, вогняні, безжальні. Тільки тепер — на справжньому, живому обличчі. Він був красивим до абсурду — та ця краса була, як лезо: холодна, відточена, створена вбивати. Волосся темне, неохайно-ідеальне. Шкіра — бліда, ніби підсвічена зсередини.

І одяг — як з нічного клубу, де ніхто не питає, звідки ти прийшов. І куди зникли ті, з ким ти говорив.

Я не могла дихати.

Мене скувало зсередини, мов тіло більше не належало мені. Кров гучно гупала в скронях, а ноги, здавалося, приросли до підлоги. У вітальні, у моєму кріслі, сидів хижак. І дивився на мене так, як мисливець дивиться на здобич, яку вже вполював — просто ще не скуштував. Без поспіху. З цікавістю.

— Хто… ти?.. — голос зрадив. Вийшов шепотом, тріснутим, не моїм.

Він не відповів одразу. Лише злегка схилив голову, ніби прислухаючись до мого страху. В його погляді не було співчуття — лише цікавість. Як у людини, що розглядає щось нове, незвичне… або щось таке, чого давно шукав.

— Як дивно, — мовив він, обережно, майже ласкаво. — Ти боїшся мене… і маєш рацію. Але поки що ти жива. Це вже щось.

Його голос — глибокий, оксамитовий — обволікав, змушував слухати, навіть коли розум кричав тікай, біжи, рятуйся!

Я відступила на крок. Потім ще. Неначе це щось могло змінити. В квартирі не було куди втекти. Вікна — п’ятий поверх. Двері — за спиною, але… я відчувала, що він вже замкнув мені шлях. Невидимо. Як кіт зачиняє мишу в пастці.

— Це… якась гра? — мій голос тремтів, слова звучали нервово, надривно. — Хто тебе пустив у мій дім?

Він підвівся.

Рух — плавний, м’який, ідеально вивірений. Без поспіху, але кожним жестом він говорив одне: я контролюю все. І я вже не просто боялась — я відчувала його силу шкірою. Вона, як гарячий вітер, обпалювала повітря навколо.

— Не треба було кликати мене. Але ти це зробила, — тихо сказав він. — Навіть якщо не усвідомлюєш.

Мені стало холодно. Страшно. У голові крутилося одне: Це не може бути правдою. Це... сон. Черговий. Я просто не прокинулась. Я відчайдушно хотіла знайти щось реальне — стіну під долонею, важкість пакета з кормом, вогкість промоклого одягу від дощу. Але тіло не слухалось. А очі не відривалися від нього.

Він підійшов ближче. Досить, щоб я могла розгледіти його зіниці — не чорні, а глибокі, темно-червоні, майже недосяжні. Там не було людяності. Лише голод і влада.

— Ти не людина, — прошепотіла я.

Він усміхнувся — повільно, з тією хижою насолодою, що розкриває ікла не гірше за рев.

— Нарешті починаєш бачити.

І я відчула: його слова — не жарт. Не гра. Він міг зробити зі мною що завгодно. І зараз це була не метафора. Це була правда. Я — в його руках. А він — не людина. Не зовсім.

Я загнана. Одна.

І в цю мить, серед страху, холоду й паніки… щось всередині мене здригнулось. Наче спалах. Крихітна, майже непомітна іскра. Я її не впізнала, але вона озвалась — як пульс чужої сили в мені. Як відповідь.

Він зупинився, на мить.

І подивився на мене вже трохи інакше.

Як на загадку.

А потім він повільно став кружляти довкола мене, мов тінь, що відчуває кров. Не доторкаючись, але його присутність огортала, як примусово накинутий плащ — важкий, задушливий, нестерпний.

— Ти не уявляєш, наскільки крихке твоє життя, — прошепотів він мені за спиною. Я здригнулась. Його голос був біля самого вуха, хоч я не чула кроків. — Але ти ще жива. Я дарую тобі це. Хіба не щедро?

Я повернулась різко, вже не розуміючи, що керує мною — інстинкт чи відчай. Зіткнулась із його поглядом — і знову потонула в ньому, як у нічному морі. Його зіниці ледь розширились, у посмішці була напівнасмішка, напівцікавість. Як у гравця, що знає: суперник вже програв, але ще дозволяє йому ходити.

— Ти боїшся. Розумно. Страх — це те, що тримає людей у живих. Ну, зазвичай, — злегка схилив голову, вивчаючи мене. — Але з тобою все… трохи інакше.

Він зупинився, завмер. Мить — і весь його хижий настрій, натягнута, холодна домінантність — розчинилася в іншій енергії. Повільній, але глибокій. Занадто старій, аби бути людською. Занадто живій, щоб бути спокійною.

— Ти зробила щось неймовірне, — сказав він нарешті. Тихо. Майже з подивом. — Ти зламала печать. Відкрила двері.

Я кліпнула.

— Я нічого не… відкривала.

— Але ти це зробила. Ти — моя визволителька, — його усмішка стала інакшою. Теплішою? Ні. Просто… м’якшою. У цьому було щось небезпечніше за холод. — Сотні років я був замкнений, вирваний із часу, з простору. Замкнений, допоки твоя кров не дозволила мені знову повернутись.

Він зробив крок уперед, і я мимоволі відступила до стіни. Нікуди далі. Дихання обірвалось.

— Твоя кров покликала. Твоя сила — хоч ти її й не знаєш — відчинила мені шлях. І я прийшов. Бо тепер ти — мій борг. Ми пов'язані.

Мені хотілося засміятися. Крізь страх. Крізь абсурдність ситуації. Борг? Я? Звільнила вампіра з якогось столітнього ув’язнення? Це ж божевілля. А ще гірше — якщо не божевілля.

— Я… я нічого тобі не винна.

— Ні, не винна, — сказав він з тим самим спокійним голосом, що змушував волосся на потилиці ставати дибки. — Це я винен тобі. За свободу. За відродження. І я віддячу. Своїм… способом.

Його рука піднялася — повільно, з тим жахливим жестом, що несе не дотик, а владу. Його пальці майже торкнулися мого підборіддя — і завмерли у повітрі, за мить до моєї шкіри.

— Але не сьогодні. Ти ще не готова.

Він відійшов, і знову між нами стала відстань, але тиша в кімнаті була вже іншою. Залишалась тріскотливою, мов наелектризоване повітря перед бурею.

— Твоє життя зміниться, — додав він. — Ти не розумієш, ким є. Але скоро дізнаєшся.

Він повільно рушив до вікна — і за мить зник. Просто… зник. Без сліду.

У кімнаті стало тихо. Надто тихо.

Він зник — просто розчинився у повітрі, не залишивши й подиху. Жодного звуку, жодного сліду. Лише тягуча напруга у повітрі, мов після грози, й слабке світло лампи, яке тремтіло на стіні, ніби й саме не могло повірити у те, що щойно відбулося.