1.2

Свідомість повертається ривком. Болить голова й стегно. Поріз на руці пульсує. Але... я жива. І, на диво, вогонь не згас. Факел лежить трохи збоку, дрижить, ніби дихає.

Повільно підводжусь, судомно вдихаю затхле повітря. Пальці тремтять, серце калатає в горлі.

Де я тепер?..

Мерехтливе світло відкриває обриси приміщення. Стіни з того ж грубого каменю. Підлога подекуди вкрита тріщинами. І в кутку… щось рухається.

Я здригаюсь, різко обертаю голову. Зовсім близько, у тіні, щось ворухнулось. Купа брудного мотлоху — чиїсь колишні речі? Ні… Це не просто мотлох.

Я ледь не скрикую, але в останній момент затуляю собі рота долонею. Від страху повітря зникає з легень, тіло знову паралізує.

У темряві щось стогне. Хрипло. Наче крізь товщу.

— Ммм... який солодкий аромат... — голос, наче поламаний інструмент, хрипкий, глухий, потойбічний.

Світло факела здригається, коли я, повільно відповзаючи, намагаюся віддалитися. У полі зору — силует. Людська фігура… чи те, що колись було людиною.

Постать вся загорнута у лахміття, що давно втратило колір, місцями розсипається на порох. Довге волосся спадає перед обличчям, приховуючи риси. Воно поволі відхиляється від підлоги, рухається надто повільно, ненатурально.

— Хочу… пити… — новий, ще слабший шепіт, мов з порожньої криниці.

Мене скував страх. Вени криженіють. Я не можу поворухнутись, ні дихнути, ні відвести погляду.

Цей... хто б він не був... він чує мене. Відчуває. Відчуває запах моєї крові.

І я знаю: якщо не зрушу з місця — він наблизиться.

Тиша нависла так густо, що кожен мій подих лунав наче зойк. Я боялася навіть поворухнутись. Та це було помилкою — бо створіння вже знало, що я тут. І тоді… воно різко підвело голову.

Його погляд — перше, що вихоплює моя свідомість з пітьми. Навіть у мороці цієї кімнати його очі світилися — хижим, зловісним, червонуватим блиском. Як у вовка, загнаного голодом за межі розуму. Обличчя майже повністю заховане під пасмами довгого чорного волосся, риси лишаються невідомими, та саме це робить його ще більш нереальним. Тільки погляд — і він пронизує мене до самих кісток.

Я різко зриваюся з місця.

Ноги слухаються погано, я ледь не перечіпляюсь, судомно шукаючи рукою стіну. Мені треба встигнути. Треба вибігти до дверей. Ще кілька кроків — і я врятована.

Я вже бачу двері. Простягаю руку, сподіваючись відчинити…

— Ні… ти моя…

Він був тут.

Холодні пальці хапають мене за зап'ястя, тонкі, але надприродно сильні. Створіння наздогнало мене без жодного звуку. Воно стискає мої плечі так, що я ледь не скрикую від болю. Спина притиснута до його кістлявих грудей.

— Твоя кров… пахне так дивно… я майже пам’ятаю… ким я був…

Голос тихий, шепіт у саме вухо, але в ньому — чужий ритм, ніби відлуння снів, яких не можна згадати. Не бридкий, не загрозливий відкрито — але кожне слово викликає хвилю жаху.

Його голова схиляється нижче, пасма волосся ковзають по моїй щоці. Я відчуваю — він дивиться просто на мою поранену руку.

— Цей запах… він справжній… такий… живий…

Я задихаюсь. Збираю останні сили, намагаюся вивернутись — але марно. Створіння зовні крихке, але руки тримають, наче ковані кайдани. Я ціпенію. Усі думки розлітаються. Серце вистукує ритм тривоги.

Він торкається губами до порізу на моїй руці. Ледь-ледь. Як той, хто вперше відчуває щось справжнє після довгого небуття. Я стискаю зуби, стримую крик.

— Ще трохи… і я згадаю… себе…

Його голос хитається на межі болю й захоплення. І все ж, у цих словах — не жорстокість, а відчай. Голод, що межує з тугою.

Я пробую знову вирватись, але не можу, сили зовсім нерівні.

Його губи торкаються моєї шкіри — туди, де пульсує життя. Але цього разу вже не на руці.

Він схиляє мою голову назад, оголюючи шию. Його пальці, кістляві й холодні, ковзають по моїй шкірі. Я відчуваю подих — не теплий, не людський — він ледь чутний, як порух повітря перед бурею.

— Тепер я згадаю… все… — прошепотів він, і в голосі з’явився небезпечний трепет.

Страх сковує мене до тремтіння. Я розумію: я нічого не можу зробити. Ні вирватись, ні закричати. Я — паралізована, наче гілка в обіймах льоду. Це кінець.

І раптом —

ПЛЬОСЬК!

Холод б’є в обличчя, немов удар. Мене вириває з темної безодні — я судомно вдихаю повітря й сіпаюсь. Серце ледь не вистрибує з грудей.

Я сиджу. У своєму ліжку. Вся мокра. Простирадло — просякле водою.

Ваза з квітами лежить перекинута на підлозі. Вода з нього стікає з краю ліжка. На підвіконні сидить Маїса — моя кішка, з призирством дивиться на мене й струшує мокрою передньою лапою.

Я спираюся на руки, задихана, тіло охоплене тремтінням. Світ реальний. Стіни моєї кімнати. Знайомий шум міста за вікном. Все на місці… крім мого розуму, що все ще борсається в тому кошмарі.

Погляд. Його погляд. Він не зникає з пам’яті. Навіть зараз я відчуваю, ніби він досі десь поруч. Захований у тінях. За волоссям. Чекає.

Я тремтячою рукою торкаюсь місця, де був поріз, оглядаю долоню. Чиста. Ніякої рани. Ні сліду крові. Але пам’ять про дотик, про біль — залишилась. Вона справжня.

Це був просто сон…

Але чому тоді я все ще чую його шепіт у голові?