5.2

Раптово повітря здригнулося, мовби щось розірвало саму тканину сну. Поряд зі мною згустився морок — темні тіні зібралися докупи, і з них виринув знайомий силует.

Еліас.

Він з’явився несподівано, мов тінь із зазеркалля. Його рука торкнулася моєї руки — прохолодна, владна — і він відразу став між мною й ковеном, закривши мене собою, мов щитом.

— Ти не мала приходити сюди зараз, Лано. Ще ні. Занадто рано, — його голос звучав глухо, але рішуче. — Вони тебе заберуть, якщо залишишся. Вони вважають, що ти належиш їм.

Його очі палали гнівом, спрямованим на відьом, що мовчки сиділи за столом. Старша піднялася знову — тепер її обличчя було ледь помітне, але в ньому застигла вікова мудрість і безкомпромісна рішучість.

— Вона — кров від крові, ім’я якої вписано у наші книги. Ми не забираємо — ми повертаємо своє. Її місце — серед нас. Вона одна з останніх, народжена з прадавньої сили.

— Вона ще не готова, — жорстко прошипів Еліас. — І не стане вашою лялькою в чужій війні.

— Це не твоя справа, вампіре, — грубо відповіла інша з жінок, і її голос луною рознісся лісом. — Ти не її господар, навіть якщо вона відчинила тобі двері.

Вітер затанцював між дерев, туман згущувався. Я стояла мовчки за спиною Еліаса, розгублена й дивно зачарована подіями. Вони говорили про мене, як про предмет суперечки. Але я відчувала: кожне сказане слово — ключ до чогось більшого.

Що я зробила, що дозволило Еліасу прийти сюди? Чому він хоче захистити мене — і від кого насправді?

І чи справді я — та, що їм потрібна?

Я стояла ніби в пастці — між темними постатями відьом і тілом Еліаса, що став переді мною. Його слова лунали у вухах, але все навколо починало здаватися нереальним. Ліс стискався, туман дихав, як жива істота. Від цього місця тягло страхом і стародавньою силою, яка мені була чужа.

— Ні, я не хочу тут бути, — прошепотіла я і ступила назад.

— Лано, послухай… — почав Еліас, але я вже відчувала, як щось всередині мене кричить: прокинься!

Я закрила очі, стиснула кулаки. Повторювала подумки, мов закляття:

— Це сон. Я маю прокинутись. Це лише сон…

Здавалося, ковен відчув мої наміри — навколо посилився гул, тінь відьом потягнулася до мене, немов коріння. Їх голоси стали пронизливішими, неземними.

— Залишся. Ти ще нічого не знаєш. Ти наша...

— НІ! — крик вирвався сам собою.

Я зробила крок назад, ще один — і відчула, як під ногами провалюється ґрунт, як мене підхоплює темрява.

Прокинься… прокинься… прокинься…

І я відкрила очі — різко, мов вирвалася з глибини води. Серце шалено калатало. Я лежала у власному ліжку. Маїса спокійно спала поруч, скрутившись клубочком.

Але тиша вже не здавалася мені безпечною. Щось у мені змінилося. І я знала — ковен не відступить. І Еліас також.

І найгірше — частина мене відчувала, що сон був не просто сном.

Я все ще важко дихала, коли поруч заворушилася Маїса. Вона підняла голову, втупилася в мене своїми дивовижно розумними очима — і раптом щось змінилося.

Ніби нитка протягнулась між нами. Тепла, тиха… жива. Я відчула її присутність глибше, ніж будь-коли раніше. Не просто кішка. Не просто улюблениця.

«Ти відчула їх. Це було справжнє.»

Її голос пролунав у моїй свідомості не словами, а думками, образами, впевненістю, що не потребувала пояснень.

Я застигла, не в силах відвести погляду від її очей. Сила всередині мене знову ворухнулася, як щось давнє, дике й могутнє. І Маїса… Маїса була не просто поруч. Вона завжди була тут — як вартовий, як провідник.

— Ти мій фамільяр, — прошепотіла я. І враз усе стало на свої місця.

«Так. Я обрала тебе, ще до того, як ти дізналася, ким ти є. Я завжди охороняла тебе. Але тепер — час навчитися керувати цим.»

Чітко згадалося, як я, ще зовсім мала, йшла за руку з батьками... І раптом — ці очі. Котячі, глибокі, мов лісові озера. Ми зустрілися поглядом — і час завмер. Я вдивлялася в неї, вона — в мене. Наче ми давно знайомі, але щойно знову знайшли одна одну.

Батьки кликали далі, поспішали, а я стояла, ніби вросла в землю. Я не могла, не хотіла йти. У грудях щось відгукнулось: незрозуміле, але сильне. Я відчула зв’язок. Тоненьку, майже невидиму нитку між нами. І хоча ще не вміла це пояснити — я знала: ми повинні бути разом.

Сльози, вмовляння, дитяча впертість — і зрештою кішка пішла з нами. З того моменту вона стала більше, ніж просто твариною — вона стала частиною мене.

І тільки зараз усвідомлюю: вона поруч зі мною вже довше, ніж зазвичай живуть коти.

Тепер, поруч з Маїсою, сила в мені більше не здавалась некерованою стихією. Я відчула, як вона направляє її, заспокоює, допомагає не тонути в ній. Вперше — я не боялася.

— Я… відьма, — озвалася я тихо. Слова звучали ново, дивно. Але всередині народжувалося прийняття. Розуміння.

«І ти — не одна,» — ніжно відповіла Маїса.

З цього моменту все змінювалося. І хоч попереду було ще більше таємниць і небезпек, я більше не почувалася беззахисною.

Та засинати більше не наважилась.

Я лежала в ліжку, а темрява навколо здавалася живою, наелектризованою. В голові — хаос. Сон відпустив, але не дав полегшення. Маїса, згорнувшись клубочком біля моїх ніг, видавалася цілком спокійною — але я знала, що вона не спить. Її вуха час від часу ворушилися від напруги.

— Маїсо… — прошепотіла я, ледь чутно, та кішка відразу підняла голову. — Той чоловік… той напад. І ти, там... Пам’ятаєш?

Вона не відповіла, але я відчула в свідомості знайоме хвилювання. Теплу хвилю думки, що прокотилася крізь мене.

«Я не могла залишити тебе тоді. Хоч ти ще не чула мене — я завжди була поряд. Пов'язана з тобою, твоєю силою.»

— Тоді… що це було? Він був… не людина. І я… щось зробила. Але що? — голос мій здригнувся, бо ті спогади ще пекли зсередини.

Маїса підвелася, спокійно переступила ближче, обережно ступаючи по ковдрі, й зупинилась у мене на грудях. Її очі вперлися в мої, і знову той дивний зв'язок відкрився.