Епілог

Дем’ян сміявся.

Його сміх був легким, як подих вітру, що грає в молодому листі. Вечірнє сонце падало на його волосся золотим пилом, а поруч сиділа дівчина з теплими очима, якої я ніколи не бачила. Він слухав її, кивав, щось відповідав — просто жив. Без тіні болю в погляді, без спогадів про темряву, яка колись його ковтала.

Я стояла в глибині парку, у тіні старого клена. Невидима, беззвучна. Між нами — не кроки, а прірва двох світів. Світ, де він тепер вільний, і той, де я більше не існую. Між нами — нескінченна ріка часу, яку не можна перейти, лише стояти на березі й дивитися, як хтось інший пливе далі. Я навіть не дихала в його бік, щоб не потривожити крихку тканину його нового життя.

Світ людей залишився десь далеко. Як і світ магів, де спліталися змови, битви та зради. Я більше не була їхньою обраною, чиє життя належить богині, ковену або темряві. Я стала чимось іншим — створінням, якому не потрібні ані благословення, ані прокляття, щоб жити. Мене більше не тримали корені світу, і я могла йти куди завгодно — навіть туди, де немає жодних стежок.

Колись я належала світлу. Потім — темряві.

Але тепер я не була нічиєю. Не обраною, не жертвою, не зброєю в чиїхось руках. Я була чимось іншим — тишею між ударами серця, подихом перед світанком, вільною настільки, що навіть боги не могли простягнути до мене руки.

Книга Джерел зникла так само, як і моя сила. Розчинилась у золотавому серпанку, чекаючи свого наступного часу. Вона, як і я, стала недосяжною для жодного зі світів.

Еліас чекав у кількох кроках, терплячий, мов ніч, яка нікуди не квапиться.

— Час, — сказав він тихо.

Його голос не кликав і не наказував. Лише нагадував, що світ, у якому я тепер жила, — інший.

Я глянула на Дем’яна востаннє. Не з жалем і не зі смутком. А з тією тихою радістю, яку відчуваєш, коли знаєш: ти все ж змогла врятувати когось, навіть якщо втратила себе.

Я дотрималась обіцянки даній Маїсі і тепер можу її відпустити. Та вона навіки залишиться ледь вловимим теплом у моєму серці.

Ми з Еліасом рушили разом, і місто розтануло за нашими спинами.

Сутінки огорнули нас, наче теплий плащ, і в їхньому серці не було ні світла, ні тіні — лише ми.

І там, у тій безкраїй тиші, де ніч і день більше не воювали, почалася історія, яку не розповість жоден світ.

Вічна. Лише наша.

І коли темрява зімкнулася навколо, вона більше не мала влади наді мною, не скувала мене — вона стала моїм подихом. Я вперше за все життя відчула себе безмежно живою.

І цього було досить на вічність.