22

Темрява поглинула мене, мов глибоке море, де не лишається навіть спогаду про повітря. Моє «я» тануло, розсипалося зоряним пилом і безслідно зникало в безодні, де немає ані світла, ані болю. Лише тиша, що здається вічною.

А потім — чужий дотик. Гарячий, майже пекучий, пробився крізь морок.

Чиєсь ім’я шепочеться поруч, наче молитва, зірвана з губ.

Я відкрила очі — і світ ударив мене в обличчя: холодний, різкий, надто яскравий.

Переді мною стояв Еліас. Його обличчя — тінь від самого життя, очі — темні, як ніч перед бурею. На його губах блищала кров. Моя. Його. Чужа.

Він виглядав так, ніби витягнув мене з могили голими руками.

— Що… ти… — слова зламалися, бо горло не слухалося.

— Повернув, — його голос хрипів. — Інакше ти б зникла. Я не міг…

Спершу я думала, що все ще відчуваю біль. Але то був не біль.

То був голод. Гострий, як клинок, що впивається зсередини.

Вітер приніс запахи нічного міста — металевий присмак крові, пульсуюче тепло живих тіл, терпку пряність страху. Я розрізняла їх так чітко, наче торкалася кожного серця, що билося під тонкою шкірою. І вони билися для мене гучніше, ніж колись билося моє власне.

Еліас дивився на мене, і я зрозуміла — він знає. Він відчуває, як важко стриматися.

— Це минеться, — тихо сказав він, але в його голосі було щось більше, ніж впевненість. Там була крихта страху. Не за себе. За мене.

Я зробила крок уперед — до нього. Його запах був найсильніший. Найближчий.

— Я… не хочу цього, — прошепотіла, стискаючи кулаки.

— Хочеш, — він підняв моє підборіддя. — І навчишся жити з цим.

Прислухалась знову до своїх відчуттів. І я зрозуміла. Моє серце майже не билося. Дихання поверхневе, але кожен вдих відчувався, наче вперше. Запахи стали гострими, як лезо. Шкіра ловила кожен порух повітря.

Я вже не була живою.

— Ти зробив мене… 

— Вампіром, — він не ховав правди. — Це був єдиний шлях.

Закрила очі не всилі витримати правду. Відчувала себе водночас порожньою й переповненою. Моє світло зникло. Моя внутрішня тінь — теж. Залишилася тільки я, без ярликів і пророцтв. Не обрана. Не носій сили. Не здобич ковену.

— Тепер вони не отримають того, чого хотіли, — прошепотіла, і в моєму голосі прозвучало щось нове.

Повільно підняла погляд на Еліаса.

— І ти ніколи більше не підеш від мене, — сказав він, і я знала: це не прохання, а клятва.

Ми залишилися — двоє у світі, якому ми більше не належимо.

Але й він тепер ніколи нас не забере.

Місяць здійнявся високо, і його холодне світло лягло на мої очі, на мої нові ікла, що ковзнули по губах. Світло й тінь у мені злилися й зникли у новому — дикому, вільному, невідомому.

Я стала чимось іншим.

І це інше… обрало його так само, як колись обрало мене життя.