21

Від слабкості світ довкола похитнувся, нестерпний дзвін у вухах, гучний пульс у скронях — і замість землі я провалилась в безодню світла й тіні. Не падіння. Я поринула вглиб самої себе, туди, куди ніколи не наважувалась дивитися. 

На мене накочують видіння. Ні, не видіння. Спогади. Ті, що вирвали силою. Стерли проти волі. Минуле повертається до мене, вривається у свідомість нестримним вихором.

Я опинилася у Священному лісі, коли він палав не вогнем, а тінню. Повітря було гірким, насиченим страхом і люттю. Там стояла я — старша, спокійна у своїй жахливій силі. Навколо мене — постаті, нечіткі, але важкі від влади.

І серед них… Еліас.

Не поруч, а навпроти. Озброєний. Його погляд — холодний, як крижана вода, мов вирок.

Я здіймаю руки, і земля починає тремтіти, наче під її корою ламалися кістки світу. Буря здіймалась навколо — не з вітру, а з чистої, непохитної волі. 

Я напружилась. Мені показувала це видіння головна відьма ковену. Та воно було спотворене, а зараз мені відкривалась правда... 

І раптом Еліас опустив зброю. Він зробив крок, другий, і став поряд зі мною. Не просто відвернувся від свого обов’язку — зрадив. Його постать була щитом, а погляд кидав виклик усім, хто зібрався проти нас.

Далі нове провалля — глибше.

Де ми тільки знайомимось, як між нами спалахує несмілива іскра, що швидко переростає в нестримне полум'я шалених почуттів. 

Я знову бачу уривки, знайомі з того разу у світі Еліаса, але вони тепер цілісні. Кам’яний зал, тканина моєї сукні тремтить від вітру, чаклунство бринить у повітрі. Він — переді мною, молодший, але очі ті самі.

Страх, відчай, небезпечний вибір. Але я не можу інакше.

— Ліліано… якщо вони дізнаються, що ти обрала… тебе знищать.

— Я не боюсь. Не тепер. Не з тобою.

Спалах. Ніч. Яскраві зорі в небі. Мій дотик на його щоці. Холод його шкіри під пальцями, такий до болю рідний.

— Якщо ми згоримо — то разом, — кажу крізь страх що змішується з вогнем у серці.

— Ні, — він здавлений, наче вже відчуває неминуче. — Якщо я впаду, ти мусиш вижити.

А потім з’явилося те, чого я раніше не бачила чітко.

Вогонь. Іржавий присмак крові. Мій крик. І руки — не його, а чужі, жорстокі — виривають мене з його обіймів. Обличчя жінки з ковену, холодне, як крижана сталь, коли вона шепоче закляття. Вони не просто розлучають нас — вони рвуть мою душу навпіл.

— Вона зрадила порядок, — голос, який я знала. — Її сила не повинна належати їй.

Руна розпеченим тавром палає в мене на грудях. Я відчуваю, як мою магію виривають, як у жилах стає порожньо й холодно.

— Ні! — я кричу його ім’я, але темрява вже ковтає його силует.

Я бачу, як його запечатують — темні символи змикаються навколо нього, розтинаючи простір, відрізаючи мене від нього назавжди. Його руки ще тягнуться до мене і він зникає, а я падаю в глуху безодню.

І тоді — порожнеча. Забуття. Мене більше немає. Ні сили. Ні спогадів. Навіть імені.

Тепер я знала правду. Він не маніпулював — він любив. Ми любили. Він пішов проти обов'язку, проти всіх заради мене. А я свідомо хотіла відмовитись від своєї сили заради нього. І цим ми зруйнували старі магічні порядки. 

І маги, що стояли за розломом між світами, і ковен, вирішили, що це — злочин. 

Вони запечатали Еліаса і знищили мене, стерли пам’ять, відібрали все, що робило мене мною. Щоб я переродилась, знову стала зручною і вони змогли наново підкорити силу роду Зореносних своїм цілям.

Та сила заснула надовго, загубилась між світами й прокляттями. І вони вже майже втратили надію на її відродження. Та час настав. І моя душа відродилась. І сила також.

Я відчула, як щось глибоко всередині, там, де була порожнеча, почало пульсувати знову. Не тінь — а моє власне світло. Тепер я знала, за що і за кого борюся.

Я вирвалася з безодні спогадів, наче з товщі води й холод реальності врізався в шкіру. Звуки повернулися одразу — шурхіт каменю під ногами, глухий гул магії, серцебиття Еліаса. Повітря обпекло легені, світ повернувся різко, мов удар, — шум дерев, запах диму, гіркота крові на губах. 

Але тепер я була іншою. Не розгубленою, не розірваною на частини — цілісною.

Я пригадала. І тепер — вірила йому.

Та й те, що він ішов за мною крізь найгустішу пітьму, розриваючи власну силу на шматки, — не можна було підробити.

Еліас схилився на коліно поруч, його пальці тремтіли, коли торкнулися мого обличчя. Його очі — темні, небезпечні, глибокі, але такі щирі, зараз були сповнені страху й надії водночас. І цього разу я не сумнівалась.

Ніжно провела долонею по його щоці. Він здригнувся помітивши зміни в мені. Несмілива надія промайнула в його очах.

— Ти… — його голос зірвався на шепіт, — ...пригадала?

Я кивнула, і моє серце стиснулося від хвилі почуттів, що прорвались крізь усі накладені печаті. Любов. Втрата. Біль. І знову любов, така ж сліпуча, як тоді, коли ми клялися згоріти разом.

— Пробач… — вирвалось у мене, але він похитав головою, наче це слово було зайвим між нами.

Я притиснулась до нього, відчуваючи його силу й холод, які тепер здавались мені рідними, як подих. І в ту ж мить моя магія вибухнула в мені вдруге — тягнучись до Еліаса самою суттю.

Я пам’ятаю все. Минуле, обіцянки, зраду… і кохання, яке горіло так яскраво, що в ті далекі дні я готова була віддати за нього весь світ.

Але тепер переді мною інший вибір.

Дем’ян. Він не повинен платити життя за те ким я стала. Він мій світлий уламок колишнього життя, що ще тримає мене від остаточного падіння в безодню мороку. Той, хто нагадує, що колись я була людиною. І якщо я зараз відпущу його — відпущу й останню частинку себе, яка ще тримається на світлі.

Я обіцяла Маїсі вистояти. Але... Темрява вже торкається мене. Я чую її шепіт у кістках, у власних думках. Скоро вона накриє мене з головою. І хто знає, що я зроблю, коли в ній потону… особливо якщо сила залишиться в моїх руках. 

Ні. 

Ніхто не постраждає від неї. І не отримає. Ні Ковен, ні хтось інший. Я обіцяла.