9.2

Я вдихнула — і в ту ж мить ніби щось розірвалось усередині мене. Спалах. Пульсуючий біль у грудях, там, де ще тліла руна. Очі защипало, все навколо захиталося, наче світ провалювався під ногами.

І тоді — уривки. Мить за миттю, мов уламки дзеркала, що почали складатись у знайому мозаїку.

Я стояла посеред кам’яного залу. Тканина моєї сукні тремтіла від вітру. У повітрі бриніло чаклунство — чисте, як спів джерела. Переді мною — він. Такий самий, як зараз… але молодший? Інший?

— Ліліано, — його голос обпалив спогад, — якщо вони дізнаються, що ти обрала… тебе знищать.

— Я не боюсь. Не тепер. Не з тобою.

Наступний спалах — ніч, зорі як срібні рани в небі. Я торкаюсь його обличчя.

— Якщо ми згоримо — то разом.

— Ні, — каже він. — Якщо я впаду, ти мусиш вижити.

…Кров. Бій. Зраджений дім. Руйнування. Хтось рве мене з його рук. Хтось накладає печать. Руна, яка палає в мене на грудях. Я кричу… його ім’я. А він зникає у темряві, що затягується над нами.

Я отямилась, вся тремтячи. Дихати стало важко, а шкіра горіла відсвітом сили, що на мить торкнулась мого справжнього «я».

— Ти… ти був там. — Я глянула на нього з жахом і трепетом. — Не тільки в... Ти був… зі мною. Ми були…

Слова плутались, думки стрибали, як божевільні. 

Еліас не рухався. Але в його очах на мить з’явилось щось, що могло бути болем. Або любов’ю. Або їхнім сплетінням.

— Так, — тільки й сказав він. — І ти обрала забуття. Щоб вижити. Щоб ми обидва мали ще один шанс.

Моє серце билося, ніби намагаючись вирватись із грудей. Але в глибині — щось нарешті ставало на місце. Як частинка, яку довго шукали й нарешті знайшли.

— То ми… — я прошепотіла. — Ми були…

— Ми були всім, чим могли бути. І можемо знову — якщо згадаєш. Якщо знову дозволиш собі обрати.

Його слова зависли між нами, як тріснута струна. «Ми були всім...»

Я затремтіла, притиснула руки до себе. Усередині мене боролися два голоси — один нашіптував, що це правда, і я вже майже вірю… інший жбурляв спогади про те, яким Еліас був, коли ми вперше зустрілись: холодний, владний, лякаючий. Його погляд тоді міг заморозити кров. Його доторк був схожий на погрозу.

— Якщо все це правда… — я вдихнула глибше, зусиллям волі втримуючи голос рівним, — якщо між нами справді щось було… якщо я була для тебе важливою… То чому ж тоді, коли ми зустрілись знову, ти поводився так, ніби я — лише твоя розвага на короткий час? Ніби я — здобич, якою ти грався перед тим як убити? Ти залякував. Погрожував. Грався, як хижак перед стрибком. Чому?

Його обличчя залишалось незворушним, але щось у тінях навколо очей змінилося. Вперше — справжній жаль, не маска.

— Бо я не мав права сподіватися, що ти ще існуєш. Що ти — справжня, а не уламок магії чи нова форма пастки. Минуло стільки часу… 

Його голос злегка хрипів, наче кожне слово пробивалось крізь товщу старого болю.

— Я був… не просто зламаний. Я був ніби розтягнутий у темряві, розмитий, стертий. У забутті нічого не болить, Лано. І саме це найстрашніше.

— А потім… я відчув тебе. Живу. Справжню. Але мозок відмовився вірити. Я думав — це ілюзія. Пастка. Бо нічого живого більше не торкалося мене без ненависті. Я злякався. А коли я боюсь… я нападаю.

Я мовчала, відчуваючи, як ця правда проростає в мені, ще не розцвівши, але вже не мертва. Він продовжив, тихіше:

— Коли ти наблизилась до мого в’язничного кола — я бачив тебе крізь туман, крізь лють, крізь безумство. Все зливалося в морок, але твої очі… Вони різали цю темряву. Вони були знайомі до болю.

Його голос затих, і лише по тому, як напружилися пальці, я зрозуміла — він переживає це знову.

— Але я не міг знати. Хто ти. Чому. Навіщо. Свідомість тоді була крихка, мов крига. Один порух — і я знову провалювався. А потім ти звільнила мене… і я знову став собою. І разом із цим — повернулося відчуття тебе. Щось давнє. Живе.

Він зітхнув. Повільно.

— Але я не знав, ким ти стала. Що в тобі лишилось. І чи лишилось щось від нас. І чи дійсно це ти. Я випробовував тебе, перевіряв... Боявся вірити... Я гадав, це моя перевірка — посланець від них у твоєму образі, щоб випробувати мене після звільнення. І я знову вибрав найгірший спосіб дізнатись. 

Пауза. Потім — тихо:

— Жорсткість стала моєю бронею. Моєю мовою. Моєю єдиною відповіддю на все, чого я не розумів.

Його голос затремтів. Але цього разу — не від слабкості. А від щирості, що боліла:

— Це не виправдання. Але це — правда.

Він завмер. Потім, ще тихіше:

— А потім я побачив тебе з ним. Тоді, в книгарні. І ще — в парку. Ти усміхалась. Була… ніби щаслива. Без мене. Ти не пам'ятала мене. Нас.

Він опустив голову, щелепа напружено стиснулась.

— Це було нестерпно. І нелогічно. Я не мав на це права. Я навіть не знав напевне, хто ти. Але ревнощі — вони рвуть не розум, а серце.

Короткий гіркий видих — майже сміх без радості.

— І тоді щось остаточно тріснуло. Я діяв, як хижак, бо не вмів інакше. Бо не знав, що робити з тим, що повернулось. З почуттям, якого не мав би більше відчувати.

Я мовчала, намагаючись зібрати уламки всередині. Потім сказала тихо, але твердо:

— Я досі не знаю, чи можу тобі довіряти. Але знаю, що хочу знати все. Від початку. Без обманів і недомовок. Якщо між нами щось було — то я маю право знати, ким була. І ким була для тебе.

Еліас повільно кивнув.

— Ти отримаєш відповіді. Але будь обережна, Лано. Пам’ять — це не тільки ключ. Вона також зброя. І тягар.

Я не відвела погляду. В мені вже не було тієї трепетної дівчини, яка нещодавно стояла перед ним в мокрому пальто, скуто злякана і розгублена з пакетом котячого корму. Замість неї — я, справжня. Ще не вся — але та, що пробуджується.

— Якщо пам’ять — це зброя, — я зітхнула, — то я мушу знати, де в неї руків’я, а де лезо.

Еліас мовчав, ніби схвалюючи мої слова.

— Я повернусь до ковену, — сказала я рівно. — Вони хотіли щось мені сказати, і цього разу я маю бути готова почути все. Те, що ти кажеш… — я на мить зам’ялася, підбираючи слова. — Це багато. І… можливо, правда. Але мені замало тільки твоїх слів.